Розділ 7

Літати на драконі вдруге за кілька днів — це вже офіційно залежність. Першого разу мене просто викрали з життя. Зараз я сама влізла в це божевілля.

Ред рветься вгору майже прямою свічкою. У животі все провалюється, вітер хльостає по обличчю, драконяча спина під нами гаряча, як розпечений камінь. Довкола інші: коричневий, чорний, синій, сірий. Вони вишиковуються клином, наче гігантські хижі птахи, тільки в десятки разів страшніші. Внизу — темніюча земля, далі — смуга лісу, десь на обрії вже мерехтить сіро-синя смуга океану.

Я сиджу одразу за сідлом, вчепившись — до свого глибокого невдоволення — в Грея Асаріона. Точніше, в його спину.
— Рук не відірвати? — гарчить він, коли я вкотре втискаюся в нього, відчуваючи, як дракон бере різкий підйом.

Так, тіло в нього під шкіряними обладунками тверде. Надто. Як у людини, що все життя тренується, щоб красиво вбивати. М’язи під бронею рухаються, коли він зміщує центр тяжіння, і мене від цього дратує ще сильніше. Тільки дратує в якомусь іншому, приємнішому сенсі…

— Можу відірвати, — огризаюся. — Але тоді ти потім збиратимеш мене по шматочках по всьому узбережжю. Зручніше ж, коли я в одному екземплярі.

Я чую, як він зло видихає.
— Тримайся за дракона, а не за мене, демонесо.

— Вибач, ти вже надто схожий на живий пасок безпеки, — відповідаю. Але пальці все одно впиваються в його пояс і край сідла. Бо вітер буквально вибиває нас із повітря, а висота… Я дивлюся вниз, і в мене підкошуються всі сили, навіть роги, яких немає. Це вам не дрібний дах академії, з якого впади — і просто зламаєш пару кінцівок. Ні. Тут висота — справжній старий ворог.

Клин повертає. Чорний іде трохи правіше, синій трохи нижче. Сірий з двома наїзниками прикриває хвіст. Ми розрізаємо ранкове повітря, як леза. Сіре небо поступово світлішає. Грей трохи обертає голову.
— Ти ж демон, — вимовляє він надто спокійним тоном. — Чому просто не випустиш крила й не полетиш сама? Усім буде менше проблем.

Мене пробиває внутрішнім холодом сильніше, ніж вітром.
— Ні, — відповідаю одразу. Сухо. Без жартів.

— «Ні» — не аргумент, — холодно каже Асаріон. — Ти демонеса. Ваші крила пристосовані до польоту краще, ніж наші сідла. Випустиш — і відчепишся. І проблема вирішена.

— Я сказала: ні, — повторюю. — Мені й так нормально.

Нормально. Авжеж. Стиснутися в клубок між сідлом, драконом і чужою спиною привабливого засранця, бо десь глибоко всередині вже підіймається знайома паніка.

— Ти боїшся? — у голосі Грея з’являється легка, майже ліниво-зневажлива нотка. — Ваша раса стала ініціатором усіх повітряних боїв тієї війни, про яку ви так не любите згадувати. А ти боїшся польоту?

— Я не боюся польоту, — шиплю йому в спину. — Я боюся тупих пропозицій.

Ред ледь смикає крилами, ніби від мого тону по ньому проходить дрож. Я відчуваю його роздратування і, дивно, якесь глухе занепокоєння. Він теж відчуває мою затиснутість. Йому це не подобається.

— Дивись уперед, Розес, — кидає Грей. — Зараз буде… цікаво.

Він нахиляється трохи вперед, дає якийсь умовний знак, шепоче команду Реду незрозумілою мені мовою. Я ще встигаю подумати: «Ох, попелоїде…» — як світ провертається.

Ред різко йде вниз. Мені в обличчя б’є крижане повітря. Крик виривається сам собою, але тоне в реві вітру й драконячих крил. Ми пікіруємо, потім раптом, мов стріла, вистрілюємо вгору. Клин розсипається й збирається знову, дракони ловлять одне одного по висоті.

Я втискаюся в Грея так, що, здається, можу лишити на ньому вм’ятини.
— Ти робиш це спеціально! — кричу я.

— Тримайся рівніше, — відповідає він. Спокійно. Майже ліниво. Наче ми не над прірвою. Наче це прогулянка. Наче він не відчуває моєї паніки й не чує криків жаху.

Ред робить коло над океаном. Внизу вже чорно-синя безодня, спінена білими смугами — хвилі здаються тріщинами. Від самого виду шлунок згортається у вузол. Я відчуваю, як збивається дихання, німіють пальці.

— Ельзо, — каже Грей, і голос у нього стає сталевим. — Зараз. Випусти. Крила.
— Ні.

— Ти не розумієш, — він роздратовано мружиться, — так ти менше залежиш від Реда. Ти — демонеса. Не відмовляйся від того, що тобі дано природою.

«Якби ти знав, що мені “дано”», — хочеться зарепетувати. Замість цього я тільки сильніше вчепляюся.

І тоді він робить наступну гидоту. Ред різко закладає віраж. Клин ламається, дракони розходяться по дузі. Ми йдемо на бік, майже на крило, світ стає вертикальним. Я відчуваю, як мене зносить убік, долоня зривається з гребеня, черевик зісковзує.
— Ти…! — лише встигаю.

Наступний ривок — і ми буквально перевертаємося. На секунду небо й океан міняються місцями. У цю секунду мої пальці не витримують. Я зриваюся.

Повітря вибиває з легень крик. Холод впивається в обличчя, волосся б’є по щоках. Світ розпадається на шматки: сіре небо, червоний силует Реда нагорі, чорно-синя безодня внизу.

І тоді спрацьовує інстинкт. Біль — гострий, як удар ножем, — прорізає спину. Шкіра рветься, кістки під нею спалахують жаром, і магія виривається з мене. Я навіть не встигаю вхопити мить, просто відчуваю, як за спиною з хрустом і розпеченим вогнем розкривається ліве крило.

Одне.

Вітер б’є в перетинки. Лівий бік тіла смикає вгору, правий продовжує тягти вниз. Падіння перетворюється на незграбний, болісний кувирок.

Праве крило теж намагається вирватися. І виривається, але потворно й криво. Воно коротше, тонше, ніж має бути, перетинки йдуть нерівно, як після старих рваних шрамів. Кістка зміщена, суглоб не до кінця розкривається. Вітер за нього чіпляється, як за порване вітрило.

Мене закручує. Кожен рух повітря тільки посилює обертання. Жодної рівної тяги, жодного «впіймати потік» — тільки біль і безсилля. Правий бік тягне вниз, лівий відчайдушно намагається втримати, та не може. Ось так це виглядає збоку. «Бракована демонеса». Крила є, політ — ні.