Розділ 6

Сон, звісно, не йде. Я просто лежу й слухаю, як цокає годинник і як у грудях глухо відлунює порожнє місце там, де смикнули зв’язок. У якийсь момент розумію: якщо так пролежу до світанку, то лишуся тут назавжди. У цій дірі, з цим «усе життя робити вигляд, що все нормально».
— Попелоїде, — шепочу в стелю. — Гаразд.

Одягаюся навпомацки. Стара зелена сукня, черевики, куртка. У вузол кидаю кілька дрібниць, на кшталт ножа, пари сухарів і фляги. Смішно: збираюся в невідомо куди, а беру воду й хліб, ніби це щось вирішить. Двері риплять, як зрадник. Я завмираю, потім усе одно визираю в коридор. Батько спить або вдає. Мені пощастило, якщо це слово взагалі зараз доречне.

У дворі темно й сиро. Каміння холодне під підошвами, над головою висить шматок неба, вже трохи світліший. До світанку недовго. Я майже добігаю до воріт, коли з тіні виринає силует.
— Запізнувато для прогулянок, Ель, — тихо каже мама.

Я ледь не підстрибую.
— Ти що тут робиш? — шиплю. — Стежиш?
— Ні. Але… Та моя драконяча луска на нозі сьогодні свербить так, що хоч вовком вий, — криво усміхається вона. — Я б здивувалася, якби ти нікуди не зібралася... 

Я завмираю.
— Ти… знала, що я піду?
— Я не знала, — чесно відповідає вона. — Але здогадувалася. Це неважко, після всього, що сталося, і після нашої останньої розмови…

Ми мовчимо кілька секунд. Удалині чути, як десь гавкає собака.
— Ти можеш сказати, що я поводжуся по-демонськи дурно, — кажу. — І я повернуся. Мабуть.

Мама хитає головою. В її очах одразу все: страх, гордість, втома.
— Я можу, — каже вона. — Але не скажу. Краще зробити й потім шкодувати, ніж усе життя гнити й думати: «а що, якби». Це наша сімейна традиція, здається.
— Чудова традиція, — фиркаю.

Вона підходить ближче, бере мої долоні. Вони тремтять — не второпаю, її чи мої.
— Будь обережна, — шепоче вона. — Вершники… Вони не добрі. І не чесні. Вони не терплять тих, хто ламає їхні правила. Хто відрізняється.
— Заспокоїла, дякую, — криво всміхаюся.

Мама швидко, майже по-дитячому, цілує мене в лоб.
— Якщо залишишся, усе одно згориш, — тихо додає вона. — То хоч згори не дарма. Іди. Поки вони не відлетіли. — це якась складна метафора, які мама так любить, а я часто не до кінця розумію, але, головне, що вловлюю суть. Треба діяти. 

Тоді я киваю. Розвертаюся й біжу, поки не передумала…

До табору вершників добираюся майже на одних прокльонах. Трава мокра, черевики ковзають, дихання рветься. Небо вже світлішає. Табір видно здалеку: темні силуети драконів, спалахи догоряючих багать і тихі голоси. Вони вже збираються до вильоту, а я запізнююся. Ну звісно.

Підходжу ближче й одразу відчуваю: він тут. Жар під шкірою наростає, як живцем зашита іскра. Ред стоїть трохи осторонь, уже з сідлом, із закріпленими ременями. На ньому сидить, дивлячись на світ згори вниз і в буквальному, і в моральному сенсі, Грей Асаріон. І сидить він чортівськи легко, ніби це продовження його самого.

Я ненадовго завмираю. Картинка майже правильна: вершник, дракон, ранок, виліт. От тільки, коли я виходжу з тіні, червоний ричить — глухо, радісно — і тягне шию до мене, ніби побачив давно втрачену частину. Хвіст смикається, кігті ледь врізаються в землю.
— Ред, спокійно, — кидає Асаріон, навіть не дивлячись.

Ага. Зараз. Червоний явно не вважає, що йому потрібно заспокоїтися.

— ЦЕ ще що? — роздратовано кидає один з інших вершників, коли помічає мене. — Ми не наймали демонесу в обслуговчий персонал.
— А я не до вас, — відгукуюся. Голос сиплий, але зухвалий, як завжди. — Я до нього.

Показую на Реда. Кілька вершників одночасно повертаються, як за командою. В їхніх поглядах усе: від відрази до відвертого «ти серйозно?». Відьма з делегації прижмурюється, ніби знову принюхується до магії. Асаріон повільно повертає голову. Його сірі очі зараз холодні, сонні й злі.
— Я ж наказав, — спокійно каже він, — щоб ти трималася подалі від табору.

— А я ніколи не обіцяла слухатися наказів вершників, — знизую плечима. — У мене є коротке повідомлення: я їду з вами.

Тиша дзвенить. Навіть дракони, здається, на секунду притихають.
— Що? — питає хтось із групи, ніби не дочув.
— З вами, — повторюю терпляче, як із тупими. — На ньому. У вашу блискучу Академію Бронзових Драконів.

Хтось лається собі під ніс. Відьма тихо видихає, ніби саме цього й чекала. Асаріон повільно сповзає з сідла. Іде до мене, і кожен крок, як удар. Зупиняється зовсім близько.

— Демонесо, — рівно вимовляє він. — Це не ринок і не ярмарок. Ми не підбираємо заблукалих дівчаток із вулиці. Тим паче, дівчаток-демонів.

— А я й не просилася, щоб мене підбирали, — відрізаю. — Я констатую факт. Дракон обрав мене. Ви самі приволокли з собою відьму, вона це при всіх підтвердила. Зв’язок — давня магічна штука, пам’ятаєте? Не вам ставати між драконом і тим, кого він собі обрав.

Ред ричить згодним басом, тягне шию ще ближче. Один із вершників скоса поглядає на Асаріона: мовляв, ну і що тепер?

— Ти не розумієш, у що лізеш, — Грей дивиться згори вниз так, ніби намагається розчавити мене самим лише поглядом, як величезним молотом. — В Академії ми розберемося, як відрізати цей… нікчемний аномальний зв’язок.

— О, чудово, — усміхаюся. — От і поїду з вами, щоб особисто подивитися, як ви будете різати. Бо… Якщо ви зараз відлетите без мене — він усе одно повернеться.

— Не повернеться, — відрізає один із вершників.

Я роблю крок уперед, майже торкаючись Реда долонею. Під пальцями — жар і тремтіння живого м’яза. Усередині все відгукується, як натягнута струна.
— Повернеться, — кажу тихо, але твердо. — Ви знаєте, як він зірвався сюди. Ви знаєте, що було у дворі. Він мене знайшов один раз — знайде й вдруге. І втретє. Поки світ не згорить. Хочете такого дракона у вільному польоті, який рветься до демонеси в дірявій Академії на іншому кінці світу?