Розділ 5

Батько мовчить увесь шлях. Це насторожує сильніше, ніж будь-які крики. Якщо він горлає — значить, усе нормально, світ працює, як треба. Якщо притих — значить, справді, попелоїд.

Ми піднімаємося старими й неймовірно рипучими дерев’яними сходами. Подряпані стіни, тьмяні символи на дверях, запах тушкованої капусти — все як завжди. Тільки всередині в мене ніби випалена пустеля…

Вдома, тобто в нашій крихітній квартирці на третьому поверсі, пахне травами й сушеним хлібом. Мама підскакує, щойно ми ввалюємося в кімнату. Обличчя в неї біле, очі величезні. Вочевидь, чутки, що на подвір’ї чужі дракони, встигли долетіти швидше за нас. Ось за що я ненавиджу систему пліток нашого міста. Вони дізнаються щось про тебе раніше, ніж ти сам! Це хіба справедливо?

— Ельзо, ти… — мама обриває фразу, розглядаючи мене з ніг до голови. — Ти ціла? Він тебе не…
— Не з’їв, не підсмажив, не відкусив голову. Як бачиш, — відмахуюся. — Хоча всі дуже хотіли, щоб цим закінчилося.

Батько захлопує двері так, що зі стіни падає в’язка трав. Мама здригається.
— Сядь, — глухо каже батько.

— А якщо не хочу? — огризаюся з інерції. Сварки в нашій родині лунають частіше, ніж побажання доброго ранку чи на добраніч. Але тато дивиться так, що мені вперше за день хочеться не сперечатися, а справді сісти. Я опускаюся на табурет. Коліна трохи тремтять після польоту на драконі й розбору польотів, хоча я роблю вигляд, що просто вмощуюся зручніше.

Мама сідає навпроти, ховаючи тремтячі руки в складках спідниці. Батько ходить по кімнаті, як запертий звір, потім різко завмирає, впираючись долонями в стіл.
— Я сподівався, — видихає він, — що це взагалі не проявиться.

Мене ніби хтось клацає по нервах.
— Що, — повільно питаю, — не проявиться? Роги? Хвіст? Любов до елітних вершників? — звісно, все це — чергові жарти й сарказм. Ні слова серйозно, така в мене захисна реакція.

— Ельзо… — мама мружиться, як від мігрені.
— Що? — я вже майже гарчу. — Що зі мною не так, окрім того, що мене обрав дракон, який, між іншим, взагалі-то вже чийсь?

Зависає тиша. Десь за стіною хтось сміється, хтось лається — життя нашого старенького будинку з купою сусідів. А в нас у кімнаті повітря стає в’язким, як смола.

— З нею треба говорити прямо, — тихо каже мама батькові. — Зараз уже пізно щось ховати.
— А раніше було рано? — підриваюся я. — Скільки років ви збиралися робити вигляд, що все нормально?

Мама розплющує очі. Погляд вологий, винуватий.
— Твій дід, — тихо промовляє вона. — Мій батько. Він був вершником.

Перші пару секунд я просто кліпаю. Мозок просить відключки й нової спроби, щоб усвідомити почуте.
— Перепрошую, ким він був? — голос стає якийсь хрипкий.

— Вершником, — повторює мама. — Чистокровним. Із… — вона запинається, — однієї зі старих Академій вершників. Макової. Тоді їх ще, іноді, називали на честь квітів. У будь-якому разі… Її більше не існує. І твій дід потрапив у наше місто давно. До війни.

— Чудово, — кажу я. — Тобто все життя ви вчили мене, що вершники — пихаті ящеролюби, а мій найближчий родич по маминій лінії…

Батько різко обертається й перебиває мене:
— Ельзо.

— Що — «Ельзо»? — я злітаю руками. — Я маю право хоч трохи… обуритися, як вважаєш?

Мама втискає плечі.
— Ми… не вчили тебе ненавидіти вершників, — тихо каже вона.
— Ви говорили «не вершникувати» щоразу, коли я робила щось дурне, — нагадую. — Ви робили з них приклад того, як не треба. І весь цей час знали, що я наполовину… на чверть… щось там від них.

— Ти демонеса, — жорстко каже батько. — Крапка.

— О так, зараз це особливо переконливо прозвучало, враховуючи, що мене щойно прийняв і дозволив осідлати себе дракон, — усміхаюся. — Так, гаразд. Повернемося до діда. Він був вершником. І що? Де він? Чому ви ніколи про нього не говорили? В нас навіть немає його портрета…

Мама кусає губу.
— Він зник, — шепоче вона. — Під час перших хвиль війни. Його відкликали. Розумієш… Демони наступали на його рідний народ. І він не міг належати і тим, і іншим. Довелося робити вибір.

— А бабусі сказали чекати? — видихаю.

— Їй сказали, що вершник, пов’язаний із драконом, ніколи по-справжньому не належить тільки родині, — гірко посміхається мама. — Він належить небу. І війні. Але він обіцяв повернутися. Не повернувся…

Батько відводить погляд.
— Потім прийшли інші, — продовжує мама. — Ті, хто звинувачував його в… у пособництві демонам. Сказали, що він перейшов межу, коли одружився з демоніцею й лишився в нашому місті. Для багатьох це було зрадою. Його хотіли заарештувати, попри те, що він воював на боці вершників, а не демонів. Розумієш, Ельзо, це давня та дуже заплутана історія… — зітхає вона.

— Його заарештували свої ж? — шоковано видихаю.
— Ні. Хотіли, але… Зрештою він зник безвісти. Не дістався вершникам і не повернувся до нас. Просто зник. Відтоді ми нічого про нього не чули…

У мене в грудях щось неприємно смикається.
— То виходить… Ти наполовину вершниця? — питаю в мами.

Вона коротко киває. Потім обережно роззувається й знімає з ноги панчіху. Там, просто на кісточці, — драконяча луска. Луска вершниці. Я ніколи раніше не бачила — мама завжди так добре ховала цю частину себе…

— Це з’явилося, коли мені було шістнадцять. Іноді боліло, коли дракони пролітали над містом. Тоді вони ще тут літали. Але в мене ніколи не було зв’язку з кимось із них. І через війну в нас були жахливі стосунки з вершниками. Тому… Я б ніколи не змогла потрапити в їхні міста й академії, навіть якби захотіла. Тоді були зовсім інші часи… — мама знову тяжко зітхає.

— А потім народилася я, — тихо кажу. — Ще одна напівкровка. Рідкість для нашого світу…

— Так, — киває мама. — І з першого дня ми з твоїм батьком вирішили: ти житимеш як демонеса. Без… без усього цього. Без зайвих ризиків. Ми боялися, що луска проявиться, і ти почнеш ставити запитання, але її все не було, і… Ми вирішили, що так краще для всіх.