Розділ 4

— Ох, як зворушливо, — фиркаю. — Вершник переймається демонами.
— Я переймаюся драконами, — різко відрізає він. — Демони вміють знищувати себе самі. Історія довела.

Ось тепер — удар у живіт. Довкола хтось гучно втягує повітря. Ми всі знаємо, про яку історію він говорить. Про війну. Про те, як демонів і червоних ельфів зробили обличчям усіх бід. Про те, як нас звідусіль вигнали, а їх… майже не лишилося. Так, ми були винні, ми були агресорами й уже багато років пожинаємо плоди наших проступків. І все ж… Я навіть не народилася, коли ця війна ще вирувала на наших землях.

— Знаєте, — повільно кажу, відчуваючи, як підіймається знайома гаряча хвиля злості, — саме після близького знайомства демонів із вершниками в демонів з’явився цікавий вислів “не вершникувати”.

Хтось хихикає голосніше, попри ситуацію. Асаріон повертає голову на звук — і сміх миттєво обривається.

— Ваш дракон, — втручається директор, доки ми остаточно не перегризлися, — з’явився в нас без попередження. Ми нічого не знали про крадіжку. Ми не контрабандисти.
— Авжеж, — холодно промовляє один з інших вершників. — Випадково прилетів. Випадково опинився саме в демонів.

— Ви вважаєте, що контрабандисти драконів — це ми? — не витримую я. — Та ми пів року завалюємо ритуали через диряві книги. У нас максимум котли з комори крадуть, а не драконів!

— Ельзо, — попереджувально гарчить директор, але я вже не зупиняюся.

— Якщо хтось і може красти й продавати драконів, — продовжую, дивлячись просто Асаріону в очі, — то це ті, в кого вони є в достатку. В кого гроші, вплив, зв’язки. У кого Академії будують з бронзи, а не з трухлявих дощок. Розумієте, до чого я хилю, лорде-вершнику?

Щоки в нього не червоніють, він узагалі здається кам’яним. Але погляд стає ще холоднішим.

— Ти звинувачуєш Академію Бронзових Драконів у торгівлі власними драконами? — тихо питає він.
— Я кажу, що демони надто бідні й надто помітні для такої брудної роботи, — знизую плечима. — Якщо треба сховати щось дуже дороге, навряд чи це понесуть туди, де кожна дошка скрипить від злиднів.

На мить мені здається, що він справді зараз мене вдарить. Ляпасом. Словом. Чим завгодно. Червоний за спиною втручається ревом, наче почув наміри свого першого вершника. Асаріон на мить заплющує очі, ніби ловить цей рев зсередини. Повітря між нами дрижить.

— Як би там не було, — нарешті вимовляє він. — Ред повертається зі мною. А ти… — він наче неохоче знову дивиться на мене, — залишишся тут і мовчатимеш. Поки ми не розберемося, що з тобою робити.

— Удачі, — огризаюся. — Я вже мовчу від страху перед еліткою на гігантських ящерах.

— Ельзо, — раптом лунає знайомий голос. — Досить.

Батько. Він протискається крізь натовп, блідий, як крейда. Зупиняється поруч, бере мене за лікоть так міцно, що точно лишиться синець.

— Пробачте мою доньку, — каже він, і мені хочеться водночас вити й сміятися. — Вона… гаряча. Але вона не причетна до крадіжки. Ми всі… дуже розгублені.

Асаріон навіть не дивиться на нього. Для нього мій батько — просто ще один демон з натовпу.

— Ми перевіримо, — коротко відповідає він. — Якщо з’ясується, що хтось із вашої Академії співпрацював із контрабандистами — наслідки будуть. Для всіх.

— Ми зрозуміли, — крізь зуби видавлює директор.

— Забрати дракона в загін, — киває Асаріон своїм. — Розбити табір. Звірям потрібно відпочити. Ночуємо тут. На світанку відлітаємо.

Слово «відлітаємо» б'є в грудях луною. Коли Ред кидає на мене погляд, мені здається, що в ньому глибинна туга, ніби він не хоче відлітати. І я зовсім не розумію: це так чи мені лише здається?

— Ред, — тихо каже Асаріон. — Відпусти її.

Ред стискає мене хвостом, ніби опираючись волі хазяїна. Моє серце стискається разом із ним. Але це триває лише мить. Хвіст слабшає. Луска ковзає по моїх ногах, лишаючи шкіру палати, мов після опіку. Я роблю крок убік, хоча кожен нерв у мені волає «залишся».

Ред підходить до Грея, той м’яко, майже ніжно проводить рукою по його лусці. Вони виглядають органічно. Надто органічно. Так, що мене злить і нудить водночас.

— Ходімо, — шепоче батько, смикаючи мене за лікоть.
— Ні, — шепочу у відповідь. — Я не…
— Ельзо, — його голос ламається. — Зараз ми підемо. Поговоримо. А потім робитимеш, що захочеш. Якщо зможеш.

У його очах такий страх, що навіть мій жар усередині відступає. Страх не лише за мене, а й за всіх нас. Я киваю. Важко, ніби цим рухом підписую вирок. Розтискаю пальці, тільки тепер усвідомивши, що нігтями продірявила власну шкіру. Асаріон кидає на мене останній погляд.

— Порада, демоне, — промовляє він. — Наступного разу, коли побачиш дракона, — тікай. Це не іграшки для тих, хто більше не має права тримати меч.

— Кумедно, — усміхаюся я у відповідь, хоч усередині все ниє. — А ваш дракон, здається, не згоден із тим, у кого і що є право тримати.

Довкола хтось тихо ахкає.

— Ельзо, додому, — майже гарчить батько.

Я розвертаюся. Робити вигляд, що йду спокійно, — окремий подвиг. Але я справляюся. Лише за кілька десятків кроків дозволяю собі озирнутися. Червоного ведуть геть. Він іде, але кожен рух якийсь скутий, невдоволений. На мить його золотий погляд знову чіпляється за мене.

Моя, — наче шепоче голос усередині.

І обривається, як натягнута нитка, яку різко відпустили. Я хапаюся за стіну, щоб не впасти.

— Нам потрібно поговорити, — неголосно каже батько в мене за спиною.

Так. «Поговорити» — це м’яко сказано.