Розділ 3

Спочатку я здригаюся, думаючи, що це Ред знову злітає в мене за спиною. Але ні, він сидить майже впритул, гарячий, важкий. А звук йде згори. Глухий, важкий, ніби саме небо хтось вдарив велетенськими долонями. Тінь падає на двір. Я задираю голову. Над Академією кружляють ще дракони. Чотири.

Перший — коричневий, як спечена земля. Другий — чорний, блискучий, немов мокрий обсидіан. Третій — синій, із крилами кольору нічного неба над рікою. Четвертий — сірий, майже сталевий. На спинах — сідла, ремені, обладунки. Там сидять справжні вершники. Еліта.

У мене всередині все стискається. От і приїхали…
— Вершники… — шепочуться довкола демони.

Дракони заходять на коло, важко змахуючи крилами. Наш двір для такої розкоші надто малий, але їм байдуже: вони тіснять повітря так, що в мене закладає вуха. Пил стовпом. Демони жмуться до стін ще дужче.

Червоний за моєю спиною ричить. Низько, попереджувально. Його хвіст тугіше затягується навколо моїх ніг. Він ніби знову намагається сказати, але не словами, а відчуттями, що я належу йому.
— Та бачу я, бачу… — шепочу. — Просто дехто прийшов по тебе…

Коричневий першим приземляється, ближче до воріт. Чорний і синій сідають з країв. Сірий робить останнє коло й ляскає крилами так, що мене мало не зносить з місця. На ньому сидять двоє. Один зіскакує на землю легко, ніби висота — це так, дурниця. Другий затримується на спині на мить, наче не поспішає торкатися нашого брудного світу, а потім усе ж зісковзує вниз. Я завмираю.

Він виглядає так, ніби його щойно витягли з обкладинки пафосного підручника з історії вершників. Високий, сухорлявий, але сильний, у темних шкіряних обладунках, без жодної зайвої деталі — усе чітко по фігурі, до образу. Волосся темне, коротке, розкуйовджене після польоту так, ніби вітер особисто займався укладкою. Обличчя різке, правильне, з прямим носом і чіткою лінією щелепи. На щоці світлий шрам, що лише підкреслює вроду, а не псує її.

Сірі очі — холодні, як сталь під кригою. І, на лихо, неймовірно гарні. Настільки, що моє тіло на секунду забуває, як дихати, а потім я злюся ще дужче — за те, що взагалі на це повелася… І коли він повертає голову, я помічаю головне. Під лівим вухом, заходячи на шию, — пляма червоної луски. Невелика, але дуже знайома. Та сама фактура, той самий колір, що й у майже-мого дракона. Кілька лусочок чіпляються за край вуха, мов сережка з вогню.

— Грей Асаріон, — видихає хтось із наших професорів. — Та це ж…
— Тихо, — шикає інший. — Я про нього чув. Молодий Асаріон… той, що після війни чистив Попелясті долини…

Двором прокочується шепіт. Ім’я гуляє між рядами, як протяг. Асаріон робить кілька кроків уперед. Дракони за його спиною складають крила. Вершники з делегації шикуються півколом. На грудях у кожного висить знак Академії Бронзових Драконів: блискучий, акуратний, чужий. Серед них є одна відьма. Рідкість, щоб вершники після війни підпускали їх до себе, але все ж, вона тут. Рудоволоса, висока, з амулетом, який носять лише чародії.

А навпроти них стоїмо ми — в тріснутій обшивці, з облупленими символами й діркою замість клумби. Контраст б’є, як ляпас.
— Академія демонів, — спокійно, але з явною відразою промовляє хтось із вершників. — Я ж казав, що слід приведе в яму.

— Ми не яма, — бурчить директор, але виходить уперед і вклоняється настільки, наскільки дозволяє гордість. — Дерев’яна Академія Демонічних Мистецтв імені…
— Опустимо формальності, — перебиває Асаріон. Голос рівний, низький, без акценту. Заворожує своєю глибиною. — Нас цікавить одне. Викрадений червоний дракон.

У мене за спиною лунає глухий удар хвоста об землю. Викрадений? Я здригаюся.
— Він тут, але… — вимовляє директор, бліднучи. — Він… з’явився в нас сам. Щойно прилетів. Сам по собі.

Сірі очі Асаріона повільно повертаються в бік червоного. На мить у них спалахує щось схоже на полегшення. Таке яскраве, що навіть я відчуваю це шкірою. Потім спалах гасне, лишається тільки крижана лють.
— Ред, — тихо каже він.

Для дракона це ім’я, як рідний постріл. Червоний звір відповідає ревом. Дві сили зіштовхуються десь усередині мого черепа. Я хитаюся, хапаюся рукою за хвіст дракона, щоб не гепнутися.
— Ельзо? — шепче хтось із студентів. — Що з тобою?

Та мені б самій зрозуміти, що. Ніколи нічого подібного не відчувала… Відчуття такі дивні, змішані й чортівськи гарячі, як вулкан перед виверженням. Асаріон робить ще кілька кроків. Тепер він зовсім близько. Я бачу, як під обладунками рухаються м’язи. Як червоні лусочки на його шиї ледь ворушаться, коли він ковтає.

Він дивиться спершу на Реда. На секунду його обличчя м’якшає — зовсім трохи, але я встигаю помітити біль, справжній, живий. Потім його погляд ковзає нижче. На мене. Він помічає, що я стою впритул до дракона. Що хвіст майже обіймає мої ноги. Що я між ним і всім іншим світом. Неправильне місце для демонеси.

— Відведіть студентку від дракона, — спокійно каже Асаріон. — Негайно.
— Проблема в тому, — втручаюся я, поки ніхто не встиг смикнутися, — що він сам мене не відпускає. У сенсі — не дає мені піти.

Хтось нервово схлипує. Директор на секунду заплющує очі, наче в нього раптом різко схопив шлунок. Асаріон переводить погляд на мене повністю. Тепер він дивиться наче в саму мою суть. І чим довше, тим сильніше в мені ворушиться бажання заїхати йому в ніс.

— Ти хто? — запитує він.
— Студентка, — відповідаю. — Демонеса. Та сама, яку ви щойно наказали прибрати. Дуже приємно.

— Я питав ім’я, а не расу, — сухо відповідає він.
— Нічого, потренуєтеся ставити запитання точніше, — знизую плечима. — Але раз ви такий ввічливий: Ельза Розес.

Десь у мене за спиною раптово з’явившийся у натовпі батько видає якийсь утробно-стражденний звук, але поки не лізе. Асаріон трохи прижмурюється. Сірі очі звужуються, стають небезпечнішими.
— Розес, — повторює він, ніби пробує мій рід на смак. І не знаходить нічого особливого. — Ти чіпала його?