Розділ 2

Усе починається з рику.
Не просто гучного звуку, а саме ричання, як удар! Дошки підо мною тремтять. Птахи зривaються з дерев чорним зграєм і, верещачи, злітають. Я завмираю на даху, долоні липнуть до шершавого дерева. Рик повторюється нижче й ближче. У повітрі з’являється жар, ніби хтось розчахнув пічні дверцята просто в небі.
— Що за… — шепочу.
Дзвін над головним входом б’є тривогу, ріже вуха. Внизу дрібні демони і старші курсанти нестройно висипають у двір. Хтось кричить:
— В укриття! Всім у підвал!
От попелоїд! Та що відбувається?! Я хочу підвестися, але саме в цей момент поділ сукні сильно чіпляється й наглухо застрягає в тріщині між дерев’яними дошками. Прокляття Ліліт! Чому саме зараз?!
Ще один рик — і над Академією темнішає. Я підіймаю голову.
Він червоний. Не як кров чи полум’я, а як розпечене залізо в кузні: гарячий, густий колір, від якого хочеться відвести погляд. Величезні крила з трохи рваними краями затуляють половину неба. Луска — наче металева, місцями потемніла, вкрита рубцями й шрамами. Драконячі очі золоті, з вузькими вертикальними зіницями. Морда довга, з кістяними виступами, кінчики яких почорніли, ніби вуглинки.
Це дракон.
Матір Люцифера, справжній дракон! Від кінця війни їх не видно в наших краях!
До того ж він без сідла, обладунків чи типових ременів вершників. Дикий? Я навіть не встигаю злякатися. У голові пустка, а в грудях якесь дивне ниюче-гаряче відчуття, не схоже ні на що.
Дракон знижується. Повітря вибухає жаром і вітром. Дах Академії — тобто дошки під моїм задом — трясе так, що я ледь не з’їжджаю вниз. Зачеплена спідниця рветься остаточно. Внизу хтось верещить:
— Дракон! Усі вниз! Закріпити печаті! Де викладачі?!
Дракон навіть не дивиться на них. Він дивиться на мене. Я розумію це в ту мить, коли золоті очі різко фокусуються… і впиваються в єдину точку — в дівчину в поношеній зеленій сукні (яку я доношую за старшою сестрою), що сидить на гнилій покрівлі. У мене.
— Ні, — видихаю. — Тільки не я.
Бо якщо в цьому світі й існує якийсь закон, то звучить він так: “Якщо трапляється щось найгірше — воно трапляється з Ельзою Розес”. За життя я на багато що розраховувала й багато чого боялася, але в цей список точно не входило “Бути живцем спаленою або з’їденою драконом”! Ще й просто на даху рідної альма-матер!
Дракон робить останній змах крилами і, майже не зважаючи на двір, сідає просто перед фасадом Академії. Земля дрижить. Трава навколо темнішає від жару. Дошки стін потріскують. Я розумію, що навіть якщо зараз поповзу до драбини, все одно буде пізно. Мої рухи скоріше тільки спровокують звіра на атаку…
— Ельзо! — десь унизу волає директор. — Негайно спу…
Договорити він не встигає. Дракон витягує шию, різко закидає її майже вертикально і… просто підіймає голову на рівень даху, де сиджу я. Ми опиняємося майже носом до носа. Точніше — «обличчям до морди», бо в моєму випадку це дрібна фізіономія з нахабними зеленими очима і розкуйовдженим рудим волоссям, а в його — ікла завбільшки з мою руку та ніздрі, з яких іде дим.
Я застигаю. Серце б’ється десь у горлі.
— Е… привіт? — видихаю, бо мозок від паніки вирішив загинути, а язик — ні.
Дракон дихає мені в обличчя. Повітря обпікає, але не так, щоб шкіра тріскалась — просто дуже гаряче, ніби тебе раптом змусили дихати над казаном зі щойно звареним супом.

І в наступну мить світ перевертається. Не довкола — усередині. Це не голос. Навіть не думки. Це так, ніби хтось вбив у голову розпечений клинок, але без болю, а разом із ним — чуже дихання, запах неба, смак вітру, шум крові в величезному серці… Наче він говорить, не кажучи: “Ти — моя”. Не вголос, не в думках, не жестами — просто відчуттям. Я задихаюся, вчепившись пальцями в дошки. В очах темніє.
— Я збожеволіла, — шиплю. — Я нікому… нічия… я… це нереально…
“Моя”.
Картинки спалахують і зникають. Чорні скелі. Червоне небо. Смак крові на іклах. Запах диму. Хрусткіт овечих кісток під лапами. Потім — я. Моя постать, маленька, згорблена, сидить на даху. І його погляд на мені, але не як на здобич. Як на відповідь, яку я, сама того не знаючи, шукала все своє життя…
Я відчуваю, як щось усередині мене озивається. Шлунок, легені, серце — усе. Кожна клітина.
— Ні, — повторюю вголос із дурної, майже дитячого впертості. Бо я відчуваю, що вся моя природа — як би це не було протиприродно — тягнеться назустріч цьому звіру. Але як? Чому? Я не встигаю обміркувати, що я не вершниця, що подібне не трапляється в реальному житті, і що навіть у найшаленішому сні мені б таке не наснилося. Просто тому, що це неправильно. Неможливо. Нереально.
Дракон упирається лапами в стіну Академії і одним різким рухом подається ближче. Його голова зсувається — і світ знову хитається. Я навіть не встигаю подумати і закричати, коли його витягнута шия опиняється прямо переді мною. Я наче впадаю в якийсь дивний транс від жару його шкіри, від запаху дракона, що б’є просто в ніс…
Світ рветься — і раптом я розумію, що вже не на даху. Я на ньому. На драконі. Сиджу, вчепившись пальцями в гребені, і не розумію, ЯК взагалі сюди потрапила. Під ногами вже немає даху. Внизу миготить двір, шоковані обличчя студентів і викладачів, сірі дошки, чорна пляма вигорілої площі.
Дракон розправляє крила — ще один удар гарячого повітря в обличчя — і злітає. Перші секунди я просто ору. Чесно, голосно, на повну горлянку. Вітер б’є в лице. В очах сльози. У животі прірва.
Потім до мене доходить, що я не падаю. Більше того — дракон обережний на поворотах і пікіруванні, і, певною мірою, тримає мене, не даючи зірватися вниз. Частину нашого небесного шляху я взагалі не бачу, бо занадто сильно мружуся від страху висоти. Так, я та сама демонеса, що не боїться сидіти на даху, але до жаху боїться польоту. І на те в мене є дуже вагома причина…
І все ж якимось дивом мені вдається трохи розслабитися на спині червоного. Відносно розслабитися. Я все ще вчеплена в його гребені до побіління кісточок і втиснута в нього з усіх сил. Все ще божевільно боюся впасти. І все ще поняття не маю, що, клята Ліліт, тут відбувається.
Місто внизу — сіре й зморщене. Академія — маленький темний прямокутник. Ліс — зеленувата пляма. А небо… Небо близьке, як ніколи. Дракон не летить далеко. Просто робить широкий круг над містом, важко змахуючи крилами. Кожен новий змах, як грім. Вітер свистить у вухах. Всередині грудей усе перевертається, але… разом із жахом з’являється інше відчуття.
Свобода.
Я ніколи не була вище за найвищу дзвіницю. Ніколи не бачила наше місто з такої висоти. Ніколи не відчувала, як це — коли ніщо не тримає, окрім лускатого тіла величезного чудовиська й якоїсь божевільної зв’язки між нами. Я сміюся. Крізь крик, крізь сльози, крізь страх.
— Ти божевільний! — кричу йому. — Зовсім божевільний!
Він не відповідає, але десь у глибині його грудей прокочується низький, задоволений рик. На другому колі мені здається, що я от-от знепритомнію. На третьому — я вже готова вбивати за ковток води й тверду землю. Дракон, здається, відчуває. Знижується. Вітер рве волосся, і потім я скочуюся — удар, тряска, і я, як мішок, лечу вниз та плюхаюся в пухку мокру траву на подвір’ї Академії. Коліна дрижать. Я кілька секунд просто сиджу й дихаю. Земля підо мною — ніби чужа. Все всередині тремтить.
Навколо убивча тиша. Всі дивляться на мене. Студенти туляться до стін. Викладачі вже навели якісь захисні печаті, але тепер стоять, наче вкопані. Директор — сухий, сивий демон із розпухлими від магії пальцями — тримається за серце й витріщається на дракона.
— Розес, — видавлює він. — Що. Це. Було…
А мені звідки знати?
— Екскурсія, — хриплю. Голос зривається. — Дуже… наочна.
Дракон стоїть за моєю спиною, майже торкаючись мене. Я відчуваю жар уздовж хребта, наче від величезного багаття. Його хвіст лежить на землі, кінчиком майже обвиваючи мої ноги. Якби я хотіла піти, то довелося б переступати. Він мене захищає. І це розуміють не лише мої тремтячі коліна.
— Відійти від студентки! — намагається скомандувати один із професорів, підіймаючи руку з зеленим полум’ям на долоні. Золоті очі дракона повертаються до нього. Один короткий, ледачий, але повний обіцянки рик — і вогонь на руці гасне сам. Викладач судомно ковтає.
— Ніхто, — тихо вимовляє директор, — нічого не робить. Поки ми не зрозуміємо…
Він не встигає договорити.
Повітря знову рветься.