Розділ 20

Попри всю свою впевненість та чітко продуманий план, неспокій знову охоплює мене. Завмираю перед дверима, відчуваючи, як у шлунку повертається холодною змією нудота. Лакеї здивовано дивляться, не розуміючи, чи відкривати переді мною щільно прикриті стулки, чи далі стояти мов боввани, безпристрасно втупившись у далечінь.

Опускаю очі. Руки тремтять. Проводжу долонями по подолу, розгладжуючи й так не прим'яту тканину. Звичним жестом намагаюся подолати хвилювання. Та тільки нічого не виходить. Мені, як і раніше, дуже страшно.

― Леді Касія! ― гукають мене в останню хвилину.

Повільно повертаюся, намагаючись начепити на обличчя привітну усмішку. Хто б мене не кликав, а перед ним я маю виглядати впевненою та спокійною.

― Леді Касія! ― повторюють ще раз.

І в чоловікові, що поспішає до мене, я з подивом впізнаю королівського секретаря. Сір Піпін Гардуш одягнений у святковий ніжно-блакитний сюртук з довгими полами, кремові лосини й білосніжну сорочку з пишним мереживним коміром та манжетами. А його начищені чорні туфлі зі срібними пряжками виблискують наче дзеркала у світлі магічних світильників. Піпін явно чепурився до вечері.

― Доброго вечора, сір Гардуш, ― з цікавістю дивлюся на секретаря.

― Його величність, ― шумно дихає, вже впритул наблизившись. ― Наказав… мені… вас супроводжувати на вечерю…

― Його величність? ― хмурюся, не розуміючи навіщо цей чудернацький наказ.

У відповідь отримую короткий кивок.

Сір Гардуш вже віддихавшись випростується, підставляє лікоть і вичікувально зиркає на мене.

― Буде краще, якщо всі побачать, що ви під захистом… м-м-м… моїм захистом та короля…

З сумнівом дивлюсь на хирлявого Гардуша, але все ж таки опускаю долоню на згин його ліктя.

Двері, нарешті, відчиняються, і ми ступаємо в переповнений світлом і шумом зал. Нас помічають не одразу. Людей занадто багато, гомін їхніх розмов звучить з усіх куточків приміщення. Замовкають лише найближчі групки й з цікавістю косяться на нас.

Забуте було хвилювання знову підіймається в душі. Гардуш, проникливо примружившись, відразу всовує мені в руку кубок. Вдячно посміхаюся та відпиваю ковток. Запропонований напій виявляється легким фруктовим вином, але я все одно більше не ризикую його вживати. Від переживань не було апетиту, і зараз боюсь, що на голодний шлунок хміль може вдарити в голову. А мені треба мислити тверезо та швидко.

Розмови різко вщухають. Немов хтось відрубує мечем. І дзвінка тиша змушує насторожено підійняти погляд.

― Його величність, Олеальд Гільстен! ― сповіщає глашатай.

Регалії монарха пропускаю повз вуха, тільки напружено вдивляюся в обличчя того, з ким мені доведеться вести бій.

Нервово кусаю губи, доки придворні по черзі підходять до його величності й низько кланяються, вітаючись. Каора помічаю одразу. Він облаштувався в тіні монаршого крісла, одразу за лівим плечем короля. І звідти пожирає мене поглядом.

Коли ж приходить моя черга засвідчити свою повагу, вщухають навіть ледь чутні пошепки. Ім'я Касії Кіндлоу змушує всіх здивовано витріщитися на мене.

Ковтаю сухим горлом, утихомирюючи хвилювання. На обличчя наповзає звична безтурботна посмішка.

― Леді Касія! ― привітно вигукує король, поки я присівши в глибокому кніксені розглядаю химерні візерунки на килимі. Погляд підвести поки що не наважуюсь. ― Слухайте всі! ― оголошує.

Серце тривожно бухнувши об ребра, завмирає.

― Сьогодні шановний лорд Каор попросив у мене руки леді Касії Отгріф! ― голосно каже.

Шепіт відновлюються. Колючий. Засуджувальний. Звучать слова "жалоба", "вдова"... і обурене "як можна!"... Особливо після озвучування мого дівоцького прізвища. Бо це вказує на розрив шлюбних зв'язків із Сівардом.

― Ваша величність! ― Не витримавши, випрямляюся. ― Я неймовірно ціную вашу турботу…

Очі короля небезпечно звужуються. Поруч нервово смикає мене за рукав Піпін, намагаючись зупинити. Та в мене й самої ноги підкошуються від жаху, але відступати нема куди.

― Вона для мене дорога. Упевнена, якби були живі мої батьки, вони зробили б такий самий вибір, щоб захистити мене і забезпечити хороше майбутнє…

Вимовляю на одному подиху.

Мої очі зустрічаються з очима монарха. Загроза з них не зникла. Але з’явилась цікавість.

― Сівадра, свого першого чоловіка, я мало знала… Його вибрав батько. Та вже за той короткий час, що ми встигли побути разом, він зайняв значний куточок у моєму серці. І я не можу так просто побратися з іншим.

Тепер мої очі опущені. Розглядаю той же килим. І боюся подивитися на короля. Боюся побачити загрозу у його погляді. Інакше не зможу домовити те, що намагаюся...

― Я розумію, що заходи, які ваша величність, намагається вжити, тільки заради мого ж добра. Щоб велич Отгріфів не канула в небуття як Хранителів Джерела. І щоб заспокоїти своє серце і змиритися зі своїм майбутнім, я прошу вас дати мені шанс.

У цей момент я подаю ледь помітний сигнал, і в бічні двері входить Уорах.

― Прошу прийняти цей дар. І дозволити мені показати, на що здатна остання з роду Отгріфів. Якщо через рік все буде так само плачевно, як і зараз, я вийду заміж за кого накажете. Але якщо я зможу відродити маєток, дозвольте мені вибрати самостійно чоловіка.

Брови його величності смикаються вгору. Уорах вклонившись одним рухом розвертає пухнастий килим. М'який ворс йде хвилями, створюючи ілюзію руху. Тонкі золотисті нитки, майстерно вплетені в білу шерсть, немов відблиски західних променів, сяють на поверхні води. По рядах проходить захоплене зітхання.

Обережно підіймаю очі. Гнівний і злий погляд Каора буквально відчуваю шкірою. А ось король дивиться зацікавлено та захоплено.

― Що ж, Касіє Отгріф, я... приймаю твої умови! ― оголошує. ― Твоя зухвалість і сміливість варта поваги. І на перший раз я прощаю тобі таку нахабну витівку! На перший раз! Ти почула? ― Наголошує його величність.