Розділ 17

Перший день подорожі минає непомітно. Мене займає занепокоєння та хвилювання. Подумки я ще там, у Отгріфі, і поки не усвідомлюю, наскільки довгою передбачається моя відсутність. Здається, ніби лише на кілька годин відлучилася у справах.

Перші проблиски розуміння трапляються після короткого привалу. А повне усвідомлення ситуації наздоганяє, коли в сутінках карета підкочує до освітленого ґанку придорожнього трактиру, що має дуже промовисту назву “На узбіччі”.

Заклад виявляється цілком стерпним. Відвідувачі здебільшого такі ж мандрівники різного достатку та становища. Так, титулованих гостей тут не видно. Але й відверті покидьки та маргінали не зустрічаються. Помічаю за столиком у залі навіть статечну багатодітну родину. Мабуть, це їхній фургон, критий вибіленим полотном, стоїть на подвір'ї, як і запряжена в нього міцна волохата конячка.

Кімната для мене та Тенти теж, на щастя, знаходиться, щоправда, одна. Але широке ліжко легко вміщає двох худеньких дівчат. А Уорах вирішує заночувати біля нашого візка, запевнивши, що йому там зручно. Та й спокійніше за наш багаж. Хоча господар корчми запевняє, що за скарбом мандрівників дивляться досить добре.

Другий день дороги, як дві краплі води, схожий на перший. З тією лише різницею, що тепер мене мучать хвилювання від майбутньої зустрічі. Пам'ять Касії не підкидає спогадів про правителя Адельміри. Або дівчина його не бачила жодного разу, або просто забула.

По крихтах вдалося дізнатися, що його величність Олеад Гільстен дуже цікавий персонаж. Я навіть сказала б ексцентричний. Люблячий розіграші та маскаради. Загалом при його дворі, як я зрозуміла, нудно не буде.

― А ще подейкують, що він любить ходити між простими людьми й підслуховувати, що про нього говорять. А потім або на когось раптово надходить королівська милість, або чекають проблеми. Але це так, чутки… ― шепоче Тента, нервово озираючись.

– Хоча моєму двоюрідному дядькові раптово привалило щастя. Розповідають, якось у столичній забігайлівці він не побоявся виступити на захист монарха та його нових законів, проти трьох обурених жителів гір, і за це ж поплатився розсіченою бровою та збитими кісточками. А потім йому на допомогу прийшов невідомий чоловік у каптурі. Разом вони й здолали горян. Дядине прохання про видачу ліцензії на торгівлю задовольнили наступного дня, хоча до цього мурижили бідолаху місяць, і надії на позитивне рішення були мізерні.

― Збіг? – підіймаю брови.

Тента хитає головою.

― Не думаю...

Друга ніч проходить у такому ж трактирчику. Але цього разу я ще й вимагаю більше чистої води. На повноцінну ванну витрачати гроші не хочеться, та й марна вона. Завтра дорожній пил знову осяде на мені, таким самим рівним шаром, як і зараз. Але лягати в ліжко з відчуттям бруду я не маю наміру. Тому доводиться задовольнятися величезним тазом. І за допомогою брусочка грубого мила і невеликої ганчірки так-сяк відмитися над ним.

А ось на третій день провести ніч у затишних стінах придорожнього готелю нам не судилося. І хоч тимчасовий притулок мені дуже подобається, як і сам господар. Але не встигаємо ми влаштуватися в ліжку, як у кімнату залітає Уорах, і тихим, але квапливим шепотом переконує нас покинути свою кімнату.

Мені дуже хочеться розпитати про причини такого поспіху, але я вирішую послухатися досвідченого чоловіка. І лише коли карета залишає двір і від'їжджає на безпечну відстань, дізнаюся про неприємну правду.

Виявляється, милий господар зі своїми “друзями” любить іноді поживитись коштом самотніх мандрівників. Краєм вуха уважний Уорах почув схожі плани й щодо нас та поспішив відвезти якомога далі від небезпеки. Він у цей час, як за звичай, саме розташовувався на ніч у нашому візку і залишився непомічений лиходіями. Вони без страху та сорому обговорювали майбутню справу, подумавши, що в сараї крім карет та коней нікого немає.

За пів години до світанку ми в'їжджаємо до невеликого містечка Сунітай, і вже там розташовуємось на відпочинок. Поспіх і недавня небезпека, якої дивом вдалося уникнути, не сприяла сну. Часом нам навіть здавалась погоня. Хоча, по правді, переслідувати нас собі дорожче, адже у таверні залишилося ще безліч тих, яких можна “поскубати”... Але, як то кажуть, у страху очі великі?

За стінами міста почуваюся спокійніше. Адреналін схлинув, поступившись місцем втомі. Знявши кімнату в першому пристойному закладі, що трапився на очі, вирішуємо відпочити. Подорожувати далі, падаючи з ніг від втоми та недосипання безглуздо. Та й наші коні втомились. У куточках їхніх чорних оксамитових губ почала збиратися піна, а боки потемніли від поту.

Звичайно, подібна затримка трохи змінює плани, але це не особливо мене хвилює. Ми живі, цілі, а король може й зачекати. Зрештою, мусить він розуміти, що в дорозі всіляке трапляється.

Але занепокоєння моє даремне. Після Сунітаю дорога йде рівною стрічкою, втоптаною безліччю ніг та копит. Їхати стає легше. І карета, набравши швидкість, прудко компенсує витрачений час. Ще двічі ми користувалися придорожніми готелями, і один раз ночуємо за стінами міста. А після нього залишається лише день шляху до лячної столиці Адовіна, як і до зустрічі з грізним правителем Адельміри.

Касія безоглядно любила рідний Моренай. І щиро вважала його найкращим містом не лише у всій Адельмірі, а й у цілому світі Саратун.

Я теж перейнялася теплими почуттями до чудового містечка на березі Ренійського моря. До його розміреного перебігу життя, акуратних вуличок, маєтків, що потопають у садах, колоритних крамничок. Кожна будівля приморського торговельного містечка вражала великою кількістю квітів, будь вони в горщиках або на доглянутих клумбах.

Навіть зараз, коли весна лише несміливо ступає по землі, вже всюди помітні перші ніжні й боязкі квіти, що тішать погляд втомленим від зимових холодів теплолюбним жителям Півдня. Такого я не бачила ні на Землі, ні у спогадах Касі. І щиро вважала цей звичай досить милим і славним.