Розділ 14

З боку я собі здаюся школяркою, що нашкодила та не зізнається ― руки на колінах стиснуті в замок, голова нахилена, але спина пряма, як палиця. Моєї провини у цій події немає.

А поруч, ніби ланцюгові пси маячать пристави, граючи за відомим сценарієм злого та доброго поліцейського.

― Подивіться, хіба це не підпис вашого батька? ― в удавано співчутливій усмішці скалиться пан Роволь, той, якій добрий. ― Ми нічим не можемо допомогти. Лорд Торнед вирішив заощадити на артефактах, і цим підставив шанованих людей, які довірили йому свої фінанси. І до того ж спричинив загибель стількох невинних душ.

― Батько не міг, ― здригаю підборіддя. ― Він завжди купував артефакти у перевірених майстрів. Він би не став змінювати постачальника.

― А, проте, змінив. Пана Біліна затримали як співучасника ― це крізь зуби цідить “злий поліцейський”, пан Вітмер.

Молодший помічник Ефлейф стиснувся в куточку й старанно вдає, що його тут немає.

― Щоб покрити борги та виплатити компенсації сім'ям загиблих майно компанії підлягає конфіскації та передачі банку, ― вбиває останній цвях у кришку моєї труни пан Роволь. ― Мені дуже шкода, ― додає, ніби справді співчуває.

Я ще міцніше зчіплюю руки на колінах, намагаючись витримати цю новину гідно. Я повинна. Не маю права показувати слабкість.

Погляд мимоволі ковзає по кабінету. Скільки разів тут була Касія? Для неї це особливе місце. Для мене одне з багатьох. Я чіпляюся за компанію, тільки намагаючись знайти засоби для існування. Та ще й від гострого почуття несправедливості. Ну не вірю я, що досвідчений і розумний Торнед, сподіваючись збагатитися на кілька шилінгів, міг ризикнути діловою репутацією, яку він роками зводив, і добробутом власної родини. Овчинка вичинки не варта ... Це зрозуміло навіть мені ... Але факти вказують зовсім на інше, підпис батька я впізнаю...

― Що в мене лишилося? ― крижаним тоном питаю.

В сторону емоції! Лише холодний розум допоможе вижити.

― У вашому розпорядженні склад шістдесят вісім і товари в ньому, ― якось єхидно гмикає пан Вітмер.

Підозріло примружуюсь. У чому каверза? У товарах? Я не знаю, що там, але судячи з реакції пристава, якийсь мотлох.

― Його оформили на ім'я вашої покійної матінки, ― додає Роволь.

― Але з боргами я розплатилася? ― Про всяк випадок уточнюю.

― Можете бути певні, ― карбує Вітмер. ― Компанія та магазини повністю покрили  вартість товарів, виплат, і навіть орендованого “Буревісника”.

― Це ж буде підтверджено? Документально, маю на увазі… ― з натиском вимовляю, окидаючи недовірливим поглядом похмурих посадовців.

Ще не вистачало, щоб до мене хтось з'явився з вимогою грошей.

― Аякже, ― обурено червоніє Роваль. ― Ось документ підписаний та завірений. Ви чисті перед законом та банком.

Скрупульозно вивчаю папери, поки ці двоє походжають кабінетом, розглядаючи обстановку. Може я й небагато тямлю в цій справі, але просто так повірити було б несусвітньою дурістю.

І саме в цей момент, коли останні рядки розвіюють мої сумніви в нечесності приставів та судової системи, мене ніби щось штовхає у сонячне сплетіння. Я скидаю голову і мимоволі втикаюсь поглядом у вікно, за яким, як і раніше, маячить злощасна карета. Хлопець у ній сидить, як статуя, навіть не ворушиться, ніби весь цей час невтомно свердлив мене поглядом, сяючи темними очима.

― Хто це? ― киваю підборіддям на вікно.

Пан Вітмер підтискає губи. Натомість пан Роволь одразу ж видає всю інформацію.

Виявляється, бідного хлопця знайшли в трюмі одного з торгових суден ― намагався зайцем перетнути море. Грошей у нього не було, хто він і звідки говорити відмовлявся. Ось капітан після прибуття до порту і передав його владі. Доведеться тепер бідолашному, щоб оплатити проїзд і штраф, попрацювати на благо міста.

― Скільки він винен? ― раптово питаю.

― Триста дев'ять шилінгів, три пенси, ― скоромовкою вимовляє Роволь.

Не змигнувши оком, лізу в ридикюль і висипаю на стіл монети. Запитай мене хтось, навіщо, я б не змогла відповісти. Тільки відчуваю, що роблю правильно. І тепло, що розливається в грудях, наче маленьке сонечко, підтверджує моє припущення.

Пристави переглядаються, але від грошей не відмовляються. І Вітмер швиденько згрібає монети в кулак. Боїться, мабуть, що передумаю...

Ні, не передумаю. Хоча здоровий глузд досі не вірить тому, що відбувається, і не розуміє причини моєї благодійності.

З контори виходжу зі змішаними почуттями полегшення та глибокого прихованого жаху ― що тепер робити? Долоня стискає невеликий металевий ключ від складу. Його мені вручили разом із копіями документів. На цих самих копіях наполягла саме я. Самовдоволені пристави спочатку навіть і не думали мені віддавати другий екземпляр.

У вікні контори видніється сумний Ефлейф. Чомусь мене не залишає відчуття, що хоч би побічно, а молодший помічник причетний до того, що трапилося. Панове Роволь і Вітмер йдуть за мною.

― Приємно було познайомитись, леді Касія, ― цілує руку Роволь.

Вітмер криво посміхається.

— Ви про дещо забули, — хмурюся у відповідь і багатозначно дивлюся на безбілетника, що прикипів до вікна карети.

― Ні-ні, що ви, ― округлює очі Роволь і ледве помітно киває кучеру, що застиг на козлах. Він, зрозумівши все без слів, відразу зістрибує зі свого сідала і йде до дверей екіпажу. ― Зараз вашого парубка приведуть.

Тихо гмикаю. Говорить так, ніби я раба собі на ринку купила.

Намагаюся особливо не розглядати хлопця, тільки мовчки вказую йому, щоб забирався всередину моєї карети. Він, одягнений у легку полотняну сорочку та штани, тремтить на хисткому весняному вітрі, як осиновий лист. Нехай у теплі трохи зігріється, поки я чемно розкланююся зі своїми співрозмовниками.

І лише коли екіпаж приставів рушає з місця, дозволяю собі пірнути в тепле нутро карети. Й там уже натикаюся на запитальний і трохи войовничий погляд свого гостя.