Розділ 11

Я то приходжу до тями, то знову провалююся в забуття. Подорожую між реальністю і химерними видіннями, наче невпокоєний дух. Іноді відчуваю, як у горло ллється бульйон чи молоко, відчуваю, що мене перевертають, обмивають, роблять щось із моїм безвільним тілом, наче я велика лялька в руках велетня.

Бажання прокинуться нестерпно пече усередині, та тільки гарячкові видіння занадто щільно огортають мою свідомість. Прорватися через їхній заслін мені не вистачає сил. Після кожної такої спроби, я знову провалююсь у густу, як кисіль темряву.

― Леді Касія, прокидайтеся! ― крижана долоня притискається до щоки.

Неусвідомлено лину до бажаної прохолоди й повільно, важко розплющую повіки.

Навколо витають розмиті плями, незрозумілі образи, розпливчасті видіння.

― Хто тут? ― напружено вдивляюсь в обриси постаті, що схилилася до мене.

― Це я, Тента, ― тихо відповідають.

До губ притискається кухоль з водою. Освіжаюча рідина тонким струменем ллється в горло.

― Дякую, ― хриплю наче не своїм голосом.

― Вам треба підвестися, ― служниця ставить чашку на тумбочку і просовує руку під мою спину.

― Чому? ― насуплююсь, нічого не розуміючи, але покірно сідаю.

Погляд пробігає знайомою обстановкою моєї спальні.

Не може бути, щоб втеча мені тільки наснилася? Жах охоплює від маківки й до кінчиків пальців ― я проґавила час, проспала і втратила шанс на порятунок.

Обережно спускаю ноги на підлогу. Непрогріті дошки щипають холодом босі ступні. Від неприємних відчуттів мерзлякувато пересмикую плечима. Але вони ж і розвіюють туман у голові. Повільно встаю на ноги, спираючись однією рукою на плече служниці, а другою на тумбу.

― За чверть години ваше весілля! ― приголомшує заявою Тента.

Опускаю очі додолу і помічаю на собі сніжно-біле, витончене, мереживне плаття. Напівпрозора верхня спідниця струмує по шовковій нижній. Переводжу погляд на руки. Передпліччя охоплюють такі ж мереживні рукави. Весілля? На мені вінчальне вбрання! Як?

Ледве не осідаю на підлогу. Коліна миттю підкошується і я, наче мішок з мукою, важко навалююся на дівчину.

― Як весілля? Чому так швидко?

― Леді, ви… ― Тента мнеться, не знає, як відповісти.

А в мене виникають невиразні підозри. І між лопатками починає знову пекти.

― Що зі мною зробили? Хто? Фріра?

― Ні, леді. Лорд Каор… ― винувато відводить очі. ― Він помітив… Помітив, що ви… е-е-е… пішли. Наздогнав біля самої хвіртки. І...

― Вдарив… ― підказую.

Пам'ять повертається. Печіння стає гострішим, нагадуючи про те, що сталося.

Тента киває.

– Скільки я провела у непритомності? Удар був такий сильний? ― Знаходжу в собі сили випростатися.

― Ні не зовсім. Вам настоянку давали... з ягід оніці...

― Щоб я не опиралась? ― проникливо уточнюю.

Служниця не відповідає, лише нервово мне поділ сукні.

У цей момент у кімнату влітає Фріра. 

― Ну що? Готові? ― дивиться на нас сполохана руда.

Окидаю її злим поглядом. На мій глибокий подив дівчина винувато червоніє і щільно прикриває двері за собою.

― Леді Касіє, ― кусає губи. ― Я не хотіла. Вибачте. Ви ж бачили… Я відпустила вас, ― прохально дивиться на мене.

Мовчу. Лише брови іронічно здіймаються.

― Мені шкода, ― тільки й додає вона.

Дівчата допомагають мені вмитися, гарно заплітають коси й приколюють на маківку фату, якою закривають обличчя.

Стає однаково. Шанс, що чаклун з'явиться і врятує в останній момент мізерно малий. Емоції покриваються пеленою байдужості. Я наче і відчуваю їх, і розумію, що відбувається. Але все настільки здається віддаленим, неважливим, начебто за товстим броньованим склом.

Мої реакції надто загальмовані, надто відчужені, щоб бути природними. Мабуть, ця настоянка з оніці має не тільки снодійний, а й заспокійливий ефект. Та навіть той факт, що мене одурманили якимись ліками, не викликає особливо гострих почуттів. Заціпеніння охоплює свідомість, дозволяє покірно йти за служницями й навіть не намагатися вирватися.

Маленька капличка примикає стіною до маєтку. Нам навіть не потрібно проходити подвір'я. Ми потрапляємо до неї через бічний вхід, що ховається в одному з відгалужень коридору на нижньому поверсі.

Каор уже там. Його хижий погляд проходиться по моїй фігурі. Очі спалахують злим блиском, а по обличчю розпливається справжнє торжество.

Приречено окидаю поглядом зал, рівні ряди ослонів, яскраво-червону доріжку, що веде до головного входу, статуї богів, вівтар і незнайомого мені жерця. Наш, який роками служив на благо пастви маєтку Отгріф, теж помер. Тільки й встиг, що відспівати батьків та брата із сестрою. Метр Гвеневіт був старий. Тож не дивно, що він і відмучився так швидко. Навіть нянька його пережила. На кілька годин, щоправда.

Мене підводять до нареченого та залишають. Гостей, я так зрозуміла, на цьому святі не передбачено.

Намагаюся обережно поворухнути пальцями. А якщо схопити величезний ритуальний кубок і вдарити Каора. Від напруги закушую губу ― добре, що фата закриває моє обличчя ― але рука важка, наче камінь. Я й поворушити нею не можу. Як тоді вдається стояти. Чим мене обпоїли? Мабуть, не тільки оніцією... А може, ще й магію якусь застосували...

Жрець щось монотонно бубонить, Каор повторює клятви ... Я намагаюся зігнути хоча б один палець. Не можу здатися просто так. Не можу, та й усе. Навіть попри апатію та байдужість, щось живе, відчайдушне, волелюбне б'ється на задвірках свідомості.

Від мене не вимагають ні відповіді, ні присяги. Чоловіки все вирішують між собою. Згадують про мене лиш, коли звучить страшний заклик.

― А тепер, щоб навіки скріпити ваш союз, поцілуйте наречену! ― урочисто проголошує жрець.

Млість накочує хвилею. Мене беруть за плечі, м'яко та наполегливо повертають до себе. Довгі унизані каблучками й перснями пальці тягнуться до краю вуалі. А я навіть не можу відхилитися, дати відсіч, захистити себе.