Розділ 9

Свідомість повертається повільно, неохоче, зі скрипом залишає затишну темряву. І важкі повіки, ледь помітно затремтівши, одразу опускаються. Очі ріже червоне світло від запаленого каміна і дим, що стоїть коромислом у моїх покоях. Груди розриває від задушливого кашлю.

Вдихаю їдкий запах трав і знову намагаюся розплющити очі. Вдруге виходить більш вдало.

― Кассі, ― біля мого ліжка сидить Каор. Він тримає у своїх лапищах мою безвільну долоню. ― Слава богам, ти отямилася…

Висмикую свою кінцівку з його хватки й підводжуся на ліктях, намагаючись сісти.

― Що сталося? ― нахмурившись, питаю. Сили повертаються поступово, але цілком відчутно. ― Чому в кімнаті дим? ― кашель знову починає роздирати груди.

― Це спеціальні трави, ― відповідає опікун. ― Вони мають трохи приглушити твої сили та відтермінувати другий заклик Джерела. Ненадовго звичайно, але краще так.

Зосереджено морщу чоло, намагаючись згадати попередні події. Прогулянка, огляд місцевості та землетрус.

"Почалося!" ― сказала Гортієні. Це означає моя сила прокинулася? Але чому? Я нічого не відчувала, ось ні краплі. Наскільки пам'ятає свідомість Касії, все має відбуватися поступово. Від малих сигналів та відповідей, до більш відчутних. А тут наче вибух вулкана.

― Моя сила… ― повільно починаю

― Так, вона прокинулася і покликала до джерела. А воно відгукнулось, ― похмуро підтверджує Каор. ― Ми не очікували, що перший сплеск буде таким сильним.

Щось у його голосі змушує мене з тривогою вдивитись в обличчя співрозмовника. Погане передчуття поселяється у грудях.

Оглядаю кімнату і бачу в кутку служниць, що причаїлися наче миші. Вони ховають очі, намагаючись не дивитися на мене. Тента виглядає заплаканою.

― Що трапилося? ― знову питаю.

Смуток навколишніх змушує ще більше занепокоїться.

― Кассі, не хвилюйся. Тобі не можна, ― співчутливо каже Каор.

― Від цих ваших слів я не перестану хвилюватись. Це не вимикач, ― заявляю, ще дужче занепокоївшись. ― Скоріше навпаки. Я маю право знати!

Чоловік похмурнішає. Немов бореться із собою, не бажаючи розповідати. Але все ж таки неохоче виконує мою вимогу. 

― Мені не хочеться це говорити, ― починає він. ― Але якщо ти наполягаєш.

Коротко киваю у відповідь.

― Узбережжя накрило хвилею. Є жертви.

З цими словами Тента ледь чутно схлипує.

― Які жертви? ― питаю помертвілим голосом.

Усередині ніби щось обривається в гулку, лячну порожнечу. Я хочу і не хочу знати відповіді.

― Будинки, що на першій лінії від моря, затопило повністю… ― механічним голосом починає розповідати Каор. ― Половину складів із товарами нашої… твоєї кампанії теж. Декілька людей зникли безвісти… їх шукають… але передбачається, що їх потягло в море.

― Це все я? ― з жахом питаю.

У грудях наче рана розкривається. Притискаю долоню, що похолола від жаху, до губ, намагаючись стримати стогін. Невже я таке чудовисько? Це страшно. Це нестерпно.

― Потрібно поспішати Касі. Виходу немає, ― Каор знову хапає мою руку. ― Тепер йдеться вже не лише про твоє “хочу - не хочу”. Ти відповідальна за життя людей. Якщо не провести ініціацію, наступний заклик може наробити ще більше лиха. Ти ж цього не хочеш?

Відчайдушно мотаю головою.

― Ось і молодчина, ― тріпає мене за щоку опікун. ― Я вже розпорядився щодо церемонії. Післязавтра ми одружуємося в місцевій каплиці.

Новонабутий наречений поспішає вийти після цих слів, а я розсіяно оглядаю кімнату.

― Це правда? ― Здавлено шепочу.

У душі ще жевріє надія, що чоловік збрехав. Але Тента і Готієні ствердно кивають, розвіюючи ті жалюгідні крихітки сумніву, які залишалися в душі.

― Залишіть мене одну! ― тихо наказую.

Нині не хочу нікого бачити. І чути також не хочу.

Служниці слухняно виходять за двері, а я схоплююся зі свого ліжка і приймаюсь збуджено крокувати по кімнаті. За вікном уже глибока ніч. Це скільки ж я провалялася непритомна?

Емоції в мені так і бурлять. А ще почуття провини та розпачу. Вийти заміж за опікуна, до якого відчуваю відверту антипатію, і врятувати життя людей... Думаю, відповідь очевидна.

Тільки чому щось дряпає всередині, противиться такому рішенню.

Лорд Каор... На вигляд добрий, турботливий, навіть ніби закоханий. Але… він дозволив Касії повільно вмирати у темній комірчині, у руках шкуродера лікаря. Де він був раніше? Де було раніше його кохання та опіка? Адже Касія хворіла тиждень... цілий тиждень. Повільно згоряла в лихоманці.

А потім стала раптом коханою, потрібною та важливою. Що змінилося?

Його відчайдушне бажання взяти мене заміж відверто лякає. Адже справа не тільки в згубній пристрасті до матері Касії. Каор не дурний, далеко не дурний. У нього, певна річ, є ще якийсь інтерес. Але який? І як довго я проживу після цього весілля. Недаремно батько Касії чомусь залишив їй секретне послання.

Є правда одна проблема ― чому мене не змушують силою? Змусити дати згоду перед вівтарем простіше простого, але опікун наполегливо чекав мого “так”.

Зупиняюся перед вікном і дивлюсь у глуху ніч.

― Думай, Касю, думай! ― подумки підганяю себе, намагаючись вудити з пам'яті Касії хоч якісь підказки.

Сплеск сили був великим та раптовим. Це зовсім неприродно. Чи міг він бути чимось спровокованим? Аж надто вигідно все склалося для Каора…

Знову починаю ходити по спальні, наче примара.

Невже нема виходу? Не вірю. Повинен бути. Точно повинен!

Притискаю прохолодні пальці до скронь і зажмурююсь. Я повинна щось вигадати.

Моя магія прокидається… закликає Джерело, щоб відбулася ініціація… Правильно? Правильно. Мені всього вісімнадцять, я ще не доросла до цієї ініціації й не зможу, як акцептор прийняти силу. Ось брат міг... Він і мав... Джерело реагує на мене... Тільки на мене, як на єдину з роду Отгріф. Але що якби мене не стало? От померла б я від інфлюенци, що було б з Джерелом? Та нічого… Воно б заснуло. І пробудити його міг би хтось сильний. Маг… Чаклун… Відьма…