Розділ 8

Через п'ятнадцять хвилин у кімнаті крім мене та двох служниць нікого не залишається. Навіть Езерт виходить, хоча насамкінець кидає дивний погляд на блондинку. Та, вже звично почервонівши, опускає погляд, а я ще раз переконуюсь у їхньому зв'язку. Ну, постривай у мене, шпигунко!

― Як вас звати? ― оглядаю дівчат, що стоять пліч-о-пліч навпроти мене.

― Готієні, ― пищить білявка.

― Тента, ― відповідає русява.

Відпиваю охололий чай.

― Чудово. Готієні, прибери зі столу. Гадаю, сніданок уже закінчено. А ти, Тента, підбери мені іншу сукню. Це мені не подобається, ― прошу своїх нових служниць. Цікаво подивитися, як вони виконуватимуть розпорядження та наскільки мене слухатимуться.

― Як скажете, леді Касія, ― хором відповідають вони та приймаються за завдання.

За день новенькі мене не розчаровують. Їхньою роботою я залишаюся цілком задоволена, як і ставленням до себе. Чи то дівчата справді непогані самі по собі, чи побоюються втратити хлібне місце, навчені гірким досвідом попередниць.

На ніч вирішую залишити Тенту ― у мене дуже серйозні плани на неї. А Готієні відправляю відпочивати. Нехай чергують по черзі.

І тільки-но маєток занурюється в тишу, а сон безперешкодно проникає в кожен його куточок, змушуючи всіх мешканців поринути в солодкі мрії, я рішуче відкидаю ковдру і встаю з ліжка.

Тента спокійнісінько спить на лежанці біля стіни, і навіть не ворушиться уві сні. Стою ще кілька хвилин, напружено спостерігаючи за дівчиною. Точно спить.

Обережно беру її сукню, очіпок і натягую на себе. У темряві цілком зійду за служницю, яка повертається зі побачення ― адже не одна Белі грішить подібним. А ось Касія в нічній сорочці, що снує по пустельних коридорах, як невпокоєний привид, явно викличе запитання та підозри.

Двері майже не скриплять. Але я все одно злякано озираюсь. Тента перевертається на інший бік і тихо зітхає. Здається, пронесло.

Квапливо відкручую одну з кульок магічного світильника ― бачила так не раз робили, щоб присвітити собі у темряві ― і ховаю у кишеню. Коридор освітлений, а от у кабінеті батька, куди я прямую, світло запалювати небезпечно.

Кожен крок дається з неймовірно важко. І справа не в моїй фізичній формі ― вона вже майже повністю відновилася після хвороби ― річ у тому, що я боюся. Боюся до тремтіння в колінах, до жаху. На кожен шурхіт серце завмирає в грудях і падає в п'яти.

Добре, що до потрібної кімнати йти зовсім небагато, і вже через п'ять хвилин я стою перед дверима. У цей момент раптовий здогад буквально обдає холодною водою. А раптом Езерт, який почувається тут повноправним господарем, замикає кабінет на замок. Батько Касії ніколи не зачиняв двері, у родині панувала довіра, от я за звичкою і вирішила, що в мене все вийде.

Від напруги закушую губу. Навіть боюся доторкнутися до металевого важеля, боюся невдачі... Адже я тоді просто не знаю, що робити далі...

Але жага боротися пересилює страх. Рука сама тягнеться до ручки, і двері, на моє глибоке щастя, безшумно відчиняються. Прослизаю в щілину й щільно прикриваю за собою дерев'яну стулку. І вже там полегшено притискаюсь до неї спиною. Видно Каору теж не спадає на думку ховатися.

Темрява оточує, наче безтурботні води моря. Акуратно витягаю магічну кулю, і прикриваю її знятим з голови очіпком, щоб ще більше приглушити й так неяскраве світло.

У кабінеті все точно так, як бачила в спогадах. Не змінилося ні на йоту. Навіть стара тумба, в якій маленька Касія любила ховатися, стоїть у кутку.

Подумки підганяю себе. В мене не так багато часу. Тента будь-якої миті може прокинутися, та й у кабінет хтось увійти, навіть той самий Езерт. Я маю діяти швидко і за планом.

Спочатку приймаюсь обшукувати шухляди ― раптом там щось буде корисне. Мені не завадило б прочитати договір, який багато років тому уклали Торнед та Каор. Повноваження опікуна мають бути чітко прописані. До сейфа навіть не сіпаюся. Там стоїть така сигналізація, що за секунду сюди збіжаться всі охоронці та сам опікун. Доводиться сподіватися на удачу.

На жаль, примхлива дама на ім'я Фортуна мене підводить. У столі немає нічого корисного. Шухляди напівпорожні й, здається, кимось давно оглянуті.

Від розчарування пече десь за грудиною. Я щиро сподівалася хоч щось дізнатися.

Тільки я не з тих, хто одразу ж здається. Є ще бібліотека, особисті покої лорда Торнеда… Акуратно повертаю все на місце. І кидаю погляд на годинник. На вилазку я собі виділила пів години, і час уже майже вичерпано.

Підводжуся з колін і, прихопивши світильник, збираюся йти, але несподівано біля самих дверей завмираю. Не знаю, що мене штовхає у бік старої тумби ― інтуїція чи запекла надія ― але я вирішую оглянути ще і її.

Розсохлі дверцята трохи поскрипують. Я акуратно підчіплюю їх пальцем ― ручка вже давно відвалилася ― і тягну на себе. Шафка абсолютно порожня ... Пил покриває не тільки її поверхню, але і полицю всередині. На цей раз розчарування вже не таке глибоке. Швидше за очікуване. Для заспокоєння совісті ще раз уважно оглядаю внутрішність тумби й вже збираюся закривати її ― все-таки час не терпить. Але дещо мене зупиняє. На відміну від усієї тумби, на задній стінці пилу набагато менше, ніби хтось нещодавно її чіпав. Тільки навіщо?

Обережно простягаю долоню та натискаю на дошку. Щось тихо клацає і тонка дошка трохи подається назад, відкриваючи вузьку щілину. І у ній явно щось є. Підчіплюю білий аркуш паперу й витягаю зі схованки. У моїх руках опиняється прямокутний конверт, на якому чітким каліграфічним почерком лорда Торнеда виведено лише одне слово: "Касія".

Серце на мить пропускає удар і жорсткий спазм здавлює горло. Я знаю, що це не мій батько, не мій справжній тато, але сльози все одно задушливою грудкою підкочують до горла, а руки тремтять від ледь стримуваних емоцій.

Перевертаю послання і зі зворотного боку відколупую нігтем воскову печатку із фамільним гербом. На секунду замислююсь, а де зараз перстень із печаткою. Після смерті батьків Касія була в такому горі, що не помічала нічого навколо, потім занедужала нянька, і вона разом з нею... Каор його не мав... Може, він просто десь сховав каблучку?