Розділ 7

Весь день проходить у роздумах. Я напружено підшуковую варіанти, які б підійшли для відмови. Заміж у свої вісімнадцять не хочеться, а тим більше за Каора. Погано, що я зовсім не знаю про становище жінки у цьому світі. Наприклад, я спадкоємиця цього маєтку, але чи можу ним керувати? Якщо можу, то зі скількох років? Шлюби дозволені із вісімнадцяти, це знаю точно. А ось для самостійного проживання та забезпечення, який вік підходить?

Десь на задвірках пам'яті шкребеться думка, що остаточно дорослою я вважаюсь у двадцять один рік. А до цього віку рішення ухвалює офіційний опікун. Але чи це дійсно правда?

Нервує ще й загальна напружена атмосфера. Буквально шкірою відчуваю незадоволені погляди, які на мене кидають служниці. І якщо Белі через свою безтурботну натуру ще якось стримується, то Фріра буквально готова мене роздерти.

Це, між іншим, ще одна дивна деталь, яка не дає спокою. Чому всі так хочуть видати мене заміж? Невже домочадцям настільки наплювати на почуття Касії, що вони готові віддати її малознайомому чоловікові, який годиться їй у батьки. Можна було б припустити, що це таким дивним чином навколишні бажають мені добра. Як не крути, а лорд Езерт Каор і справді вважається гарною партією для молодих дівчат на виданні.

Але негатив, яким мене обдають щоразу “вірні” слуги змушує засумніватися, що весь цей гармидер на благо.

Я щиро сподіваюся, що вночі уві сні мені прийде якась підказка з пам'яті Касії. Так, на мій глибокий жаль, промотавшись на ліжку майже до самого світанку, я хоч і пірнаю в неспокійний уривчастий сон, але нічого не пам'ятаю, коли прокидаюся.

За ніч слуги добрішими не стали. Белі кидає погляди повні надії, вибираючи зі скрині одяг на ранок, Фріра, принісши сніданок, звично не скрегоче зубами.

― Белі, що це? ― здивовано дивлюся на сукню, яку акуратно розправляє служниця.

Вбрання безумовно прекрасне, але... якби сказати, доросле... Мені вісімнадцять і наскільки пам'ятаю, етикет незаміжнім дівчатам такого віку велить носити менш яскраві й закритіші речі. Ця ж сукня вражає погляд насиченим сапфіровим кольором. По коміру, манжетам і подолу струмує золота вишивка. Глибокий виріз обрамляє мереживо нижньої сорочки. Невже Касія так одягалася? Минулого разу мій одяг був скромнішим.

― Ваша вчорашня сукня забруднилася. ― червоніє служниця. ― Я її в пральню віддала.

Гаразд... окидаю поглядом вбрання. Нехай ця буде. Просто свербить у мене на підсвідомості від поганого передчуття, і все тут.

Поки Белі допомагає з одягом ― все ж купа гачків, шнурівок і застібок на спині не передбачає самостійного одягання ― Фріра накриває на стіл. На двох.

Снідати, як я розумію, ми з опікуном будемо вдвох.

Година розмови все ближча й ближча, а я так і не знаю, як відмовити настирливому кандидатові в чоловіки.

Напружено стежу за стрілкою на годиннику і мну в кулаках оксамитовий поділ сукні.

Відтягнути б цю мить, але опікун як завжди, пунктуальний. Як тільки Белі закінчує розчісувати моє волосся, у суміжні двері чується впевнений стукіт.

― Доброго ранку, Кассі, ― переступає поріг лорд Каор, та так і завмирає.

Його очі буквально впиваються в мене, і дивляться так жадібно і жагуче, що мені стає ніяково.

У свідомості буквально вибухає феєрверком несподіваний спогад ― це мамине плаття... улюблене... яке вона носила частіше за інші.

Кидаю розгублений погляд на Беллі, і бачу на її обличчі неприкрите задоволення. От негідниця.

Відмирає опікун за кілька секунд. Але продовжує кидати на мене пристрасні погляди. Знала б, ніколи б не одягла це вбрання. Бридка Белі. А тепер уже пізно.

Чоловік відсовує для мене стілець, допомагаючи сісти, влаштовується сам. І між нами повисає мовчанка. Шматок не лізе в горло ні мені, ні йому.

Напруга буквально іскрить у повітрі. Зіщулююсь під пильним поглядом і намагаюся запхати в себе хоч щось з їжі. Але через кілька хвилин, зрозумівши наскільки марні мої старання, терпець лопає. Більше не винесу жодної секунди.

― Лорд Каор… Езерт… Ви… Я дуже задоволена вашою пропозицією, ― трохи запинаюся. ― Але в мене… Я тільки недавно уникла смерті. Нещодавно поховала свою родину. І досі оплакую їх. Й вважаю, що зараз не час для весілля.

Голос від хвилювання трохи тремтить. Це найдовша моя промова з того часу, як я прийшла до тями в чужому тілі.

― До того ж, ― набираю для сміливості повітря у легені. ― Упевнена, ви прекрасна людина, завидний наречений і будь-яка б з радістю вийшла за вас. Але ви так само друг мого батька ... і це трохи ... неправильно, що ви будете моїм чоловіком. Я так не можу. це здається протиприродним.

Погляд Каора похмурнішає. Навколо ніби розливається холод, що пробирає до кісток.

― Касіє, ти видно не зрозуміла, ― вкрадливо починає. ― Ми не знаємо, коли прокинеться твоя сила, і як на неї відгукнеться Джерело. Ти не зможеш його приборкати, якщо сплеск буде занадто сильним. Неініційована і не досягла двадцяти одного ти, як дитина. Тобі потрібна моя допомога. Але допомогти я тобі можу тільки будучи пов'язаним шлюбними узами.

Слова шокують. З легенів начебто вибивають увесь дух. Що це за ініціація така страшна... І сила...

― А як відгукується джерело, ― хрипло питаю, вже відчуваючи, як страх пустив свої міцні паростки в моєму серці.

― По-різному… ― відводить погляд Каор. ― Все залежить від рівня магічного потенціалу. Ти акцептор. Джерело донор. Якоїсь миті твоя сила прокинеться і покличе його. Іноді це відбувається непомітно: легке тремтіння землі, гроза, злива, сильний вітер... Але буває інакше... Смерчі, урагани, землетруси... Ми живемо біля моря, Кассі, ― дивиться на мене спідлоба. ― Як думаєш, що буде, коли узбережжя накриє хвилею?

Перспективи лякають. Й настільки, що я готова ось прямо зараз погодиться на весілля. Але... де гарантія, що лорд Каор не збрехав? Зараз, як ніколи, шкода, що не можна на власний розсуд замовити потрібний спогад. Відчуваю себе розгубленою та безпорадною.