Розділ 4

Як тільки за чоловіком зачиняються двері, прошу Белі принести ще свіжу воду і мило, щоб обмитися. Шкіра здається липкою та неприємною. За моїм тілом явно ніхто не доглядав.

― Але леді Касія, – кліпає очима служниця. ― Як же ... Ви ж хворі! Купання тільки зробить гірше!

Я внутрішньо скриплю зубами. Куди гірше? Мабуть, відомий слоган "Чистота ― запорука здоров'я!", Тут не відомий нікому.

― Я… хочу бути чистою! ― З натиском вимовляю. ― Ще хочу пити! Сильно!

Через події, що відбулися, спрага ще більше дошкуляє. Стрес і адреналін миттю запускають природні фізіологічні реакції.

Служниця осудливо сопить, але допомагає мені впоратися з нічною вазою, а потім, без зайвих слів йде виконувати доручення.

Воду, м'ясний бульйон та кілька підсушених шматочків хліба мені приносять одразу. І я нарешті можу вгамувати спрагу, а потім і голод, з цікавістю спостерігаючи як двоє міцних слуг спочатку вносять величезну дерев'яну баддю, а потім приймаються наповнювати її гарячою водою, доставляючи її у великих відрах. Белі без зайвих прохань розтоплює згаслий камін. Цікаво, що дно і борти ванни служниця застилає величезним простирадлом, і тільки потім допомагає мені залізти у воду. Мене моментально огортає пар, що приємно пахне. Ще раніше я помітила, як Беллі, діставши з кишені спідниці гарний скляний флакон, капнула щось у воду. Чесно, я думала, що мені принесуть таз із водою, ганчірочку та брусок жорсткого мила, але це явно перевершує всі мої очікування.

Розслаблено відкидаюся на борт корита і прикриваю очі, зручно вмостивши голову на підкладеному рушнику. Мене давно ніхто не купав. Змалку я навчилася сама себе обслуговувати, попри каліцтво. Мама, звісно, ​​намагалася в усьому мені допомагати, але їй заборонила бабуся.

― Мілко, ти кого хочеш з неї зробити? ― Прикрикувала вона на маму. ― Безпорадну нікчему? Хто їй допомагатиме, коли тебе не стане?

Мама червоніла і слухала свекруху. А я страшенно ображалася. Була маленька і дурненька. Мені здавалося, що бабуся не любить мене. Тепер я розумію, що навпаки. Бабуся любила мене дуже сильно. Навіть більше, ніж Віку. І зробила все, щоб я виросла самодостатньою особистістю.

Спогади про минуле якось повільно та ненав'язливо перетікають у думки та дивні фантазії. Я бачу похмуру каплицю. Поминальну службу. Знаю ― ми щойно поховали батька та матір, брата та двох сестер. Мені страшно. Гірко та боляче. Я притискаюсь до грудей старої жінки й плачу. Попри проповідь священника. Але мені ніхто не робить зауваження. В одну мить моторошна хвороба забрала життя у всіх, кого я любила, хто був мені дорогий. Залишилася тільки я та стара нянька. Мені страшно. Страшно та самотньо. Адже сила, яка споконвіку передавалася з покоління в покоління, занадто велика, щоб з нею впоратися. Мені всього вісімнадцять, і я теж приречена. Якщо мене не вб'є хвороба, це зробить кров роду Одгріф. Тільки… Тільки, мабуть, мені вже байдуже…

Широко розплющую очі й ривком сідаю. Що це було? Сон? Спогади?

― Леді? Що трапилося? ― стурбовано дивиться на мене служниця. ― Вам погано?

Мовчки хитаю головою і лягаю назад. Насправді я почуваюся набагато краще. Їжа та гаряча ванна надають сил. І хоч самої їжі я з'їла мало, пам'ятаючи про те, що довгий час голодувала, але почуваюся чудово. Холод, що досі сковує все всередині льодом, відступає. І по венах ніби струмує гаряча лава, приносячи з собою відчуття млості й блаженства.

Отже, я все-таки щось пам'ятаю з минулого життя. І є ймовірність, що цих спогадів з часом побільшає. Зараз мені доступні лише крихти, але й вони важливі. Наприклад, тепер я знаю, що я сирота. Уся сім'я померла від невідомої хвороби, доки не можу згадати від якої. Стара нянька, до якої я притискалася в каплиці, також не пережила епідемію.

― Белі, ― трохи подумавши, вирішую розпитати служницю. ― Що зі мною сталося? Я нічого не пам'ятаю після похорону, ― вирішую трохи схитрувати й використати лазівку залишену опікуном. Якщо не зловживати нею, то думаю все буде гаразд.

― Ох, леді Касія, ― починає намилювати моє волосся служниця. ― Ви того ж вечора злягли з інфлюенцою, і Тріта... Але вона навіть ніч не пережила. Лікар сказав, через вік. Як-не-як сотню розміняла. Ще мати вашу няньчила... Ви трималися. Але в маренні. Ні разу до тями не прийшли. Закрийте очі! ― На голову мені ллється чиста тепла вода, що змиває піну. Я слухняно прикриваю повіки, насолоджуючись відчуттям чистоти.

― Продовжуй! ― наказую, тихо зітхаючи.

― Ну лікар сказав… ― глечик тихо брязкає. Белі опускає його на підлогу, і починає просушувати волосся рушником. Потім скручує його в загогулину і закріплює кінці тканини за край на потилиці. ― Лікар сказав, що це все магія. Якби спадщина дісталася не вам, ви б легко здолали хворобу. А так ваше тіло мучила хвороба, а душу сила. Ось…

― А чому ніхто з магів не допоміг, ― запитую. У всьому тому фентезі, яке я прочитала, у світах, де була магія, явно не користувалися такими варварськими методами для лікування.

Белі завмирає із мочалкою в руці ― вона в цей момент намилювала мої плечі. Обличчя служниці витягається від подиву. І я розумію, що потрапила в халепу.

― Але леді Касія… Адже всім відомо, що магів не можна лікувати магією, ― округлює вона очі.

Злякано дивлюся на неї, не знаючи, що відповісти. Знову послатися, що забула через гарячку про таку дрібницю? Чи повірить?

Але відповісти я так і не встигаю. Впевнений стукіт у двері перериває небезпечний момент, а в кімнату заходить мій опікун. Він завмирає на порозі, витріщаючись на мої оголені плечі, що виступають з-за бортиків балії. Погляд чоловіка запалюється небезпечним вогнем. І я ковтаю сухим горлом, чудово розуміючи його природу. Невинна вісімнадцятирічна Касія навряд чи здогадалася б, але сорокарічна Катя вже не раз бачила схожі емоції. Хоча це вперше, коли подібний погляд призначається їй.

― Вибач, Касі, ― хрипко промовляє, нарешті прийшовши до тями й відвівши погляд до вікна. ― Я не знав, що ти вирішила прийняти ванну.