Розділ 3

Я похмуро дивлюся на застиглу жінку, не знаючи, що сказати у відповідь.

Та жива, як бачиш?

Ні, мертва, в тілі вашої Касії зовсім інша людина?

Обидва варіанти приголомшливі!

А раптом мене тут на багаття за таке підселення потягнуть. Хоча, судячи з того, як доглядали за бідною Касією, всім давно начхати на нещасну дівчинку.

― Поки що, напевно… ― невпевнено відповідаю і дивлюсь спідлоба на реакцію Рудоволосої.

У цей момент, мабуть, до жінки доходить, що це не привид з нею спілкується, не дух, не галюцинація. Вона збуджено підскакує на місці та кулею вилітає з кімнати. Я знову залишаюся в гордій самотності. Але не надовго.

Через якихось десять хвилин у кімнату ввалюється вже знайома жінка, старенький чоловік, що дихає на ладан, і та сама Белі.

– Вона… вона… жива! ― Звинувачуючи тицяє в мене пальцем Руда. – Белі!

Нещасна дівчина блідне, потім червоніє, потім зовсім заливається сльозами. Я нервово ковтаю і злякано відсуваюся від стариганя, який уже моститься на краєчку ліжка. Якщо моє життя викликає такі бурхливо обурені емоції, то боюсь, мене спробують переконати всіх порадувати власною кончиною.

― Леді Касія, заспокойтеся! ― різко гарчить він. ― Ви вже давно не в тому віці, щоб лікарів бояться!

А потім дістає із сумки ніж. Брудний, іржавий, покритий підозрілими плямами. І я відсуваюсь ще далі. Особливо, коли за цим пристосуванням із саквояжа з'являється джгут та брудна миска.

― Тримайте її! ― крізь зуби цідить лікар, і до мене з обох боків підлітають Белі та Руда. Вони хапають мене за зап'ястя та, попри мій відчайдушний опір, укладають на ліжко.

― Леді Касія, це лише кровопускання! ― Роздратовано повідомляє старий, накладаючи на ліву руку джгут. Еластична стрічка щільно стягує передпліччя. На очах виступають сльози. Я починаю відбиватися ще лютіше, підключаю ноги, які жінки не здогадуються зафіксувати. Чому мені на думку не спадає заговорити? Чому я мовчу, чому не кричу, не кличу на допомогу? Я не знаю...

З губ зривається лише тихе, зле мукання. П'ятою вдається вибити злощасну мисочку у лікаря з рук. Глиняний посуд падає на землю і розбивається на кілька черепків.

― Ах, ти ж маленька погань! ― вигукує Руда, боляче щипаючи мене за гомілку.

Я дивом вириваюся із захоплення Белі, яка, втім, уже не так і міцно тримає, мабуть, злякавшись мого шаленого опору, і дзвінко вдаряю Руду по щоці.

― У неї вселився сам Брунір! ― вигукує Белі, відскакуючи від мене, як чорт від ладану. ― Я покличу його світлість! ― кидається вона до дверей і, як ошпарена кішка, вилітає з кімнати.

Лікар теж поспішно відсувається захоплюючи з собою свою гидку валізку. Ніж він, проте, продовжує стискати в кулаку, і я пильно стежу за рухами хворого на всю голову ескулапа. Руда тримається за почервонілу щоку і злякано кліпає очима. Касія, мабуть, такої відсічі раніше не давала. Адже, судячи з порізів на руці, на які я ще від початку звернула увагу, цю процедуру з нею робили регулярно і, схоже, дуже успішно, раз дівчина настільки слабка. Нелюди!

― Не… підходьте…те… до мене! ― повільно і хрипко гарчу, насилу виштовхуючи слова, так, ніби дуже довгий час мовчала. ― Забирайтеся!

Тепер я розумію, що всі навколо, і я в тому числі розмовляють якоюсь чужою, невідомою мені раніше мовою. Але я її добре розумію. А ось самій говорити важче. Доводиться напружуватись, щоб перекласти слова, що звучать в голові, рідною мовою. Відчуття такі, ніби я довгий час жила в чужій країні, а тепер ось повернулася і потихеньку згадую місцеву говірку.

― Точно Брунір, ― тепер уже і Руда згадує загадкового Бруніра й осяває себе дивним знаменням, судячи з усього охоронним.

― Не верзи нісенітниці, Фріро, ― пирхає лікар. ― Немає ніякого Бруніра. Це гарячка отруює її кров і вже до мозку дісталася. Потрібно терміново зробити кровопускання, поки цей процес оборотний.

З цими словами ескулап робить крок до мене, а слідом за ним, підбадьорена спокійним тоном лікаря, і руда Фріра. І я розумію, що на цей раз мені не вирватися.

Адреналін, який надав мені сил, вже не діє, і слабкість захоплює тіло дедалі більше. Голова починає крутитися. На лобі та скронях виступає піт. Руки тремтять, ноги зовсім не слухаються, а п'ята, якою я вибила миску, уже починає нити.

― Леді Касія, заспокойтеся. Це для вашого блага, ― вкрадливо починає лікар. ― Потрібно випустити хворобу з крові, щоб вона не отруювала ваш організм. І ви одужаєте скоро.

― Ви… Ви… цим мене вб'єте! ― відчайдушно вигукую. Голос зривається на хрипкий сип.

― Вбиває не кровопускання! Вбивають отрути у крові! ― Повчально мовить лікар, все ближче і ближче підходячи до мене.

Я намагаюся встати з ліжка, втекти, хоча б відповзти, хоч і розумію, наскільки марні мої потуги, але заплутуються в покривалі, а наступної секунди на мене навалюється всім своїм огрядним тілом руда Фріра.

― Ні! ― З горла виривається сиплий свист. ― Відпусти! Фріро! Відпусти, ― б'юся під нею, наче спіймана в тенета рибина.

А лікар, не гаючи часу, вже хапає мою руку і затягує ослаблий під час боротьби джгут. До зап'ястя торкається страхітливий холод гострого леза. Тіло здригається від жаху.

― Ні! Відпустіть! Благаю, ― продовжую відчайдушно пручатися, але відчуваю, що сили закінчуються. Ще трохи, і я просто не зможу навіть пальцем поворухнути.

― Відпусти її, Орієсе! ― Раптом чується різкий окрик.

Мої мучителі завмирають, і я обережно виглядаю з-за плеча Фріри. На порозі стоїть високий, я навіть сказала б величезний чоловік. Він невдоволено хмуриться, дивлячись на лікаря, який вже відкриває рота, явно збираючись заперечити.

― Орієсе! ― Застережливо гарчить новий відвідувач, переступаючи поріг.

Я нервово ковтаю. Дихання спирає у горлі. По шкірі табуном біжать мурашки, величиною з гіпопотамів.

― Лорде Каор, але лихоманка! Потрібно терміново зробити кровопускання, інакше висока температура й отрути уб'ють леді Касію, ― нижня губа доктора по-старечому тремтить в образі.