Глава 2

Мати особисто привезла мене до повелительки, щоб віддати в її гарем.

Біля високих кам'яних стін вона зупинила коня, і візок зі скрипом завмер. Я відсмикнув віконну фіранку й наполовину висунувся назовні. У тихому танці кружляли сніжинки, встеляючи білим покривом дорогу. До моєї розкритої долоні потяглися пластівці: не танучи, вони закружлялися вихром і сформували снігову грудку.

— Подивися, — мати вказала на масивну арку, освітлену ліхтарями.

Сніжок випав із пальців. Перевівши погляд, я прочитав напис над входом: «Велика сила відроджується в істинних нащадках».

— У минулому… все тут належало нашому клану. Долина, гори… ці багаті землі були нашими. І ми повернемо колишню могутність. Будь-якою ціною. Зрозумів?

— Так.

Пролунало клацання батога. Візок рушив і незабаром минув сторожку привратника. За воротами мати знову зупинила коня, показала охоронницям дерев'яну табличку — знак того, що призвана до повелительки, а не з'явилася за власною волею, — і стрибнула на землю.

— Я — Несса, глава клану Білих зміїв, — представилася вона охороні. — Привезла данину за наказом повелительки.

Полог на візку зметнувся вгору — одна із стражниць підняла його списом.

Я швидко прикрив обличчя широким рукавом, залишаючи лише очі.

— А це хто? — кивнула вона на мене, розглядаючи з підозрою. Я трохи опустив руку, відкриваючи обличчя, і її зведені разом брови розгладилися. Похмуре обличчя жінки захоплено просвітліло.

— Мій єдиний син. Дар клану нашій повелительці, — відповіла мати й одернула полог, закриваючи мене від жадібних поглядів грубих простолюдинок. — Він ще юний, і ви смутите його.

— Проїжджайте.

Дещо пізніше, коли я вже слідував за матір'ю доріжкою, що вела до головного залу, вона продовжила давати мені настанови. Тихо, майже не розтискаючи губ, щоб ніхто з мимо проходящих слуг випадково не прочитав по губах її слова.

— Не забувай, що повелителька — вогняна змія, вона спалахиста понад міру. На цьому можеш зіграти, коли прийде час. Її старша дочка рветься до влади в маєтку. Середня — любвеобильна, її гарем більший, ніж у матері. Молодша — обережна й підозріла, найнебезпечніша. Обов'язково знайди її слабке місце.

— Матушка вважає, що Нешу слід її теж спокусити? — вдаючи збентеження, прикриваючи рот долонею, уточнив я. Поки йшли від конюшен до центру маєтку, я мисленно складав карту місцевості. Рахував кількість стражі, слуг. Але все це дрібниці. Повелителька та її три дочки — ось де грозна сила. Поки вони разом.

— Вони мають зникнути, мені байдуже, яким способом ти цього доб'єшся. Самі вони одна одну з ревнощів переб'ють чи ти їх поодинці. Мій маєток має бути вільним від цих гадюк. Пам'ятай, на що я пішла заради того, щоб ти був таким…

— Але хіба матушка сподівалася на сина, а не дочку? Хіба Неш не її постійне розчарування? — Часто заморгав я віями.

— Перепини кривлятися переді мною, — процідила вона. — Повелительці свої невинні оченята будуватимеш.

Я відвів погляд, ховаючи свої істинні почуття. Якщо піднесу в дар їй цей маєток і клан білих зміїв знову підніметься над іншими — чи  стане вона тоді до мене добрішою? Ось і привід перевірити це.

Ми підійшли до сходів головного залу. Мати вдала, що поправляє моє волосся, пригладжуючи довгі пасма на грудях. Для всіх чипурила мене перед зустріччю з повелителькою.

— І головне…, — прошепотіла вона, вкладаючи в слова всю свою суворість. — Вогняні змії яскраві й красиві. Не смій закохуватися в жодну з них. Послухаєшся — уб'ю. Вважатиму зрадником.

Побоювання матері були марними.

Я не визнав повелительку для себе бажаною.

Сам не знаю, чого я очікував побачити, коли входив до залу. Диво і не інакше. Можливо, чутки про неймовірну красу господині, що гуляючи долиною поступово дісталися й до нашого віддаленого селища, збудорожили мою уяву, і в мене з'явилися завищені очікування. Навіть певний страх поселився всередині, що привабливість вогняної змії якось вплине на мене, породить сумніви…

Я сидів на колінах перед її троном і дивився на неї знизу вгору, не приховуючи розчарування, поки мати відвішувала належні за етикетом поклони й промовляла привітання. Розставлені довкола жаровні палко палали, обігріваючи зал до духоти. Занадто спекотно для мене. Але я терпів: за мовчазним наказом матері не дозволяв виступити поту на шкірі, зберігаючи гідність.

Повелителька виявилася такою ж високою і великою, як і всі жінки, що досягли зрілості — віку, коли вони здатні відкладати яйця. Її обличчя було привабливим, але не настільки, щоб вразити мене в саме серце. Я звик до подібної зовнішності: мати, сестри — всі вони володіли приємними для ока рисами. Світло-рожева шкіра, яку стали вважати еталоном краси відтоді, як клан вогняних зміїв заволодів цими землями, мене теж не вразила.

Усе в правительці виглядало помітно, яскраво. Невелика голова з копною червоного волосся була застромлена всілякими шпильками з підвісками з кольорових намистин. При кожному русі вони стикалися, видаючи звук, що нагадував вітряні дзвіночки. Сукня з глибоким клиноподібним вирізом виставляла напоказ її гордість — ідеально рівні груди, а широкі стегна підкреслювала пишна спідниця. Пальці обох рук сяяли золотом перснів із дорогоцінними каменями. Довгий алий ніготь постукував по підлокітнику трона, немов повелителька відраховувала про себе кількість хвалебних слів, що їх виголошувала глава клану білих зміїв.

— Досить, — палець завмер. Правителька перевела погляд на мене. — Нам відомо про посуху у твоєму регіоні. Як глава, ти мала передбачити подібне і приберегти частину минулого врожаю для данини. Мені не потрібні твої виправдання, мені потрібна моя данина. Бачу… ти привезла свого сина замість зерна? — Вона оцінююче зміряла мене поглядом.