Глава 1

Металевий скрегіт замка, що відмикався, пробрався крізь сонну мжичку. Але я продовжив вдавати, що сплю.

Слідом пролунав голос наглядача — зі звичними, легко впізнаваними нотками заздрощів:

— Уставай, красенчику, — знущально кинув він і плюнув, цілячись у мене. — Повелителька бажає тебе бачити.

Пливок не долетів — заледенів у повітрі, вдарився об кам'яну плитку підлоги й розсипався сніжинками.

Я розплющив очі й сів на ліжку, оводячи поглядом клітку, в якій провів кілька днів. Без їжі, води та можливості сходити в туалет.

— Виродку, — стиснув щелепи у безсилій злобі чоловік.

На його місці я, можливо, теж усіх ненавидів би й вигонив зло на в'язнях. Не пощастило йому із зовнічністю: грубий, м'ясистий, без натяку на витонченість і плавність рухів — те, що так цінується в чоловіках. От і доводилося животіти в слугах без надії потрапити до пані в гарем.

Усі чоловіки повелительки удостоювалися його плювків, якщо впадали до неї в немилість і вирушали як покарання до темниці. Але ображати виродком він насмілювався тільки мене. Тому що я з клану Білих зміїв — бідного й малочисельного. Не загроза я простому слузі. Він знає: якщо я вирішу помститися і порушу правила маєтку пані, то сам довго не проживу — жодна із сестер не прийде боротися за мене перед повелителькою. Але й він далі слів зайти не може: на нього чекає така сама доля.

Головна пані Дому "Білої луски", моя мати, давно втратила здатність відкладати життєздатні яйця, а сестри не могли дозволити собі взяти хоча б одного спільного на всіх чоловіка — коштів на утримання не вистачало. Окрім мене в маєтку жив іще мій батько, останній чоловік пані, а це накладало на клан додаткові витрати.

Тому матір'ю було ухвалено рішення відправити мене в гарем до повелительки наших земель з однією метою — роздобути запліднене мною яйце. Але я так часто впадав у немилість господарки, дратуючи її самим своїм виглядом, і через недосвідченість потрапляв у всі пастки, розставлені іншими чоловіками, що надія матері на збільшення клану танула швидше за її крижані стріли. Якщо повелителька прожене мене, матір остаточно визнає мене марним і вб'є.

Обтрусивши невидиму пилинку і розправивши складки верхнього вбрання, я піднявся. Взмахнув широкими рукавами, заклав руки за спину і, безтурботно насвистуючи, покинув темницю.

Маєток повелительки розкинувся на всю долину між скелястих гір. Я вийшов у внутрішній двір і вдихнув на повні груди морозне повітря. На горах, що нависали над долиною, красувалися снігові шапки, тут же, внизу, сніг лише припорошив зів'ялу траву — прийшла зима, поки я нудьгував у підземній темниці.

Холод — моя стихія. Коли інші натягають на себе багатошарове вбрання, я міняю його на тонкі тканини. Шкіра вбирає в себе холод і накопичує його всередині, щоб зберегти моє тіло від перегріву в літню спеку.

Крокуючи доріжкою, що вела до центру маєтку і головного залу, я на ходу вів долонею по огорожі заснулого на зиму квітника, збираючи в жменю сніг. І відправляв його в рот, втамовуючи спрагу.

Прислуга господині метушилася у дворі, займаючись повсякденною роботою. Управляюча роздавала вказівки, а слуги, лаючись між собою, перетягували з місця на місце кремезну драбину, щоб замінити порвані паперові ліхтарі під козирьками дахів. Мітелки шурхотіли кам'яними плитками, змітаючи замість опалого листя свіжий сніг. Усе як завжди.

— Неше!

Рука завмерла на огорожі, я зупинився, повернувши обличчя до першого чоловіка повелительки, що окликнув мене.

Розкішний білий комір плаща, підбитого хутром, підкреслював бліду зелень його шкіри. Натягнувши на обличчя радість від нібито несподіваної зустрічі, Ширас хрустів снігом під підошвами утеплених чоботів, прямуючи в мій бік. Він не помітив підступну кірку льоду на доріжці, ступив на неї і незграбно посковзнувся, за мить розгубивши всю свою грацію.

Десь поруч почулися смішки слуг. Фальшива усмішка тут же злетіла з його обличчя, а сам він зірвався на лайку, клянучи недбалу прислугу, що допустила подібне неподобство там, де ходить сама повелителька.

— Ей ти! — гаркнув він слузі, що опинився ближче за всіх, ніби маючи намір відігратися за своє приниження, але раптом завмер. У його зелених очах промайнула здогадка, і губи знову розповзлися в усмішці.

— Неше, проказнику, — він погрозив мені пальцем і награно розсміявся. — Як ти спритно мене підловив!

Я відповів ввічливим поклоном, зізнаючись у пустощах:

— Мені на радість веселити старшого братика.

Ширасу явно не було весело. Він ледве мене виносив, як і більшість чоловіків у гаремі. Ревнував і ненавидів за незгасний інтерес повелительки до мене. Вона гнівалася на мене, карала, садила в темницю, замикала в покоях, виставляла оголеним надвір під пекуче сонце, але раз за разом закликала назад, вимагаючи моєї присутності поруч... шкодувала і нарікала на свої зриви.

— Чому мій скарб такий упертий? — минулого разу сказала вона, піднімаючи моє обличчя за підборіддя і змушуючи дивитися на себе. Допитливо вивчала, ніби прагнучи проникнути в мої думки. — Ти дурник чи майстерно прикидаєшся, виводячи мене з себе показовою байдужістю? Не вірю, що ти такий насправді. Бажаю бачити твій вогонь, полум'я пристрасті в твоїх очах...

— Моя повелителько, ваш чоловік — білий змій, — скорбно зітхнув я, опускаючи вії. — Він не здатний закликати вогонь, як ви того бажаєте.

 Важкий ляпас змусив мене похитнутися. Але рука матері все ж таки важчою буде.

— У темницю! Не годувати його, доки я не охолону!

Ширас наблизився і примружився, оцінюючи розглядаючи мене з усіх боків. Я, безтурботно посміюючись, повільно повернувся навколо своєї осі, всім виглядом демонструючи, що зі мною все гаразд. Поки перший чоловік грає роль мого союзника і покровителя в гаремі, я з задоволенням продовжу спостерігати, як він, стиснувши зуби і давлячи з себе турботливу усмішку, терпить мої «витівки», вірячи, що втерся мені в довіру.