Розділ 4

Денне світло пробивалося у кімнату, через що тінь Елеонори виглядала набагато довшою та закінчувалася на місці, де стояла незнайомка. Та здавалася молодшою, всього лиш на пару років. Світло-каштанове волосся вільно спадало, пряме та довге, аж до спідниці. Худе личко мало м’які риси: рум’яні щічки, повні губи та дрібний носик. Дівча було одягнене у білу сукенку з трикутним вирізом і широкими рукавами. Пояс красувався на талії, червоний з вишитими геометричними візерунками. Чоло обрамляла схожа стрічка, але тонша, й мала зв’язані ззаду косички-краї, переплетені з волоссям. Шию прикрашав об’ємний чокер із блискучих намистинок. Попри дитячий вигляд, чорні очі були зосередженими, позбавлені краплинок наївного блиску.

Вона прорахувалася не тому, що вийшла зарано чи вибрала хибний день, коли всі йдуть геть, й будинок оповиває тиша. Сумніви підказували, що наймичка не вдягала б стільки прикрас, точніше жодна з тих, кого довелося раніше зустріти не мала їх. Усі були вбрані лишень у довгі полотняні спідниці з запасками та заправлені сорочки з закачаними рукавами. На голові у старших – хустинки. 

– Так. – Дівчина не тягла кота за хвіст, адже здогадки можна будувати вічно й краще вже прямо розпитати. Можливо, якби на місці маленької панянки був би хтось інший, Елеонора не почувалася б так спокійно, наскільки могла собі дозволити. Серце рівномірно билося, дихання ні разу не перервалося. 

– Овва! Нарешті вдалося побачити тебе вживу. Знаєш, а ти мені більше нагадуєш велета, ніж отой похмурий черв’як…

Незнайомка у пів секунди подолала відстань між ними. Зблизька різниця у зрості була значно помітнішою. Елеонора вже встигла відкинути одну ногу, й трішки втратила рівновагу. Швидко вирівнявшись, вона спантеличено опустила погляд, на зацікавлені очі співрозмовниці. 

– Як це, коли твоя душа перебуває у зірковому потоці?

– Чекай… Що таке зірковий потік? – дівчина не могла збагнути сенсу словосполучення. Очі нервово озирались, не бажаючи встановлювати зоровий контакт, а тіло таки відступило назад.

– Невже ти не знаєш? Це ж… 

– Панно Катерино! – з-за спини вигулькнула голова старшої покоївки. Елеонора одразу ж помітила сум на обличчі співрозмовниці. Та спочатку обернулася, глянула на жінку, тоді назад на дівчину, піднялася навшпиньки й якомога тихіше сказала:

– Завтра я навідаюсь до тебе, але, будь ласка, нікому ні слова, – тоді обернулася та побігла в напрямку покоївки.

– Ви ж знаєте, що у вас в цю пору процедура?

– Так, так… Я просто хотіла побачити гостю.

– Ви що забули? Сам шановний Авзакелій просив не турбувати її!

Елеонора проводжала їх поглядом, вслухаючись у розмову. Тоді легенько пирхнула: “І справді мала дитина”. Катерина нагадувала дівчині молодшу, безтурботнішу версію себе. Світ тоді здавався простішим та яскравішим, наповненим численними барвами. 

Сонце встигло лиш трішки посунутись, а його тепле проміння підбадьорювало. Ця маленька мить подарувала спокій, розсіяний, ледь вловимий, як перший сніг у році, але все ще відчутний. 

Повернутися чи ні? Все-таки її план частково провалився. Проте вона вже знала відповідь на власне запитання. Краще зачекати та перекласти все на іншу людину. Елеонора була достатньо терплячою й могла б просто залишитися у кімнаті. Скільки часу це потребуватиме? Що як шляху назад не існує? Розум відмовлявся у це вірити, та й душі ніколи не вдасться повністю з цим змиритися. Ось що підштовхнуло дівчину вийти зі свого маленького, хиткого прихистку. Життя – мінливе скупчення випадковостей: як добрих, так і жахливих. Їй вдавалося обходити та долати перешкоди. Навчилася жити. То чому зараз це вдається важче? Зміна місця не змінює правил. 

Імпульс прокотився тілом, через що те здригнулося повертаючи дівчину у реальність. Вкотре вона помітила, з якою легкістю провалюється в світ думок, а пройшло лишень декілька секунд. Хоча ні… Відчуття такі, ніби навпаки не належала жодному. 

Підлогу коридору вкривав килимок, чиї смуги різних кольорів ставали раз у раз в ряд. Деякі з них були ширші, інші вужчі. Попереду вона помітила невеличку тумбу. Далі виднілися великі круглі сходи та прохід убік. 

Елеонора довго не вагалася, просто сперлася на відчуття, й вирішила дослідити цей поверх. Завернувши, дівчина побачила продовження коридору. З обох сторін по п’ять дверей. Серед них були одні найширші, що знаходилися найдалі. На стінах висіли картини, але намальоване не нагадувало звичних людей чи пейзажі. Дівчина проігнорувала внутрішню тривогу й рушила далі. Підійшовши до перших дверей,  трішки завагалася. Долоня легенько торкнулася ручки, ніби та могла обпекти. Спробувала відчинити. Маленькі, сірі, непримітні двері не піддавалися. Замкнено. Навичок злому чи сили їх вибити у неї не було, та й хто знає, які наслідки такі дії потім матимуть. 

Дівчина продовжила смикати двері. На жаль, нічого не змінилося. Усі до єдиного замкнуті. Зосталось перевірити останні дві дверки. Опинившись ближче, вона помітила, що одна з них привідчинена. Темне дерево різьблене такими ж візерунками, що й меблі у її кімнаті. Зсередини не долинав жоден звук, але Елеонора все одно чим ближче підходила, тим більше намагалася тихіше поводитися. 

Через шпарину виднівся звичний покі́й. Достатньо просторий і світлий. Велике ліжко з балдахіном розташувалося у закутку, з-під нього виглядала частина круглого килима.  Посередині стояв прямокутний низький столик, біля якого знаходився диван, позаду – вікно. У холодну пору кімната залишалася теплою завдяки грубці з протилежного боку під стінкою, біля нього м’яке крісло.