Розділ 3

Попри зашторені вікна, сонячне проміння настирливо пробивалося у середину кімнати. Там лежало тіло, що більш нагадувало мерця, ніж живу людину. Спів пташок, цокотіння годинника й ранкова метушня створювали какофонію звуків, від яких Елеонора пробудилася. На жаль, сон не дав блаженного ефекту бадьорості. Їй хотілось зануритися ще сильніше у простирадла, але згадавши, де вона перебувала, дрімота зникла сама по собі. 

Дівчина звелася й почала знову обдумувати все, що сталося. Проте її живіт настирливо бурчав, перериваючи потік думок. Первинні інстинкти взяли гору, й вона бажала знайти чим би підкріпитися. 

Що як вийти з кімнати? Через страх, ця ідея одразу ж зникла. Грей казав, що їй принесуть їжі, краще тоді зачекати. Дочекається, і вони поговорять. Елеонора хотіла нарешті дізнатися, що це за місце. Залежно від відповіді, можна буде будувати певний план дій. 

Вона зігнула коліна й обхопила їх руками, поклала голову, зімкнувши очі. Неприємне відчуття, що змушувало тіло дрижати не припинялося. Цієї ночі їй наснилося щось страхітливе, густе та чорне. Як тільки образ виринав, одразу ж розчинявся знову. 

Дівчина ще деякий час залишалася у тому положенні, а тоді піднялася з ліжка та підійшла до столика з дзеркалом. Відображення не покращилося. Брудний одяг змінила довга білувата сукенка, в якій Елеонора почувала себе невпевнено. Неприємна жорсткість тканин поколювала тіло, як тонкі стебла соломи. Все ще не сприйнявши свій вигляд, вона спробувала відволіктися на щось інше. 

У першій прямокутній шухляді було порожньо. В іншій, що знаходилася нижче, лежало декілька клаптиків жовтуватого пергаменту з нерівними краями. Рука легенько потерла кутик, приємна шорсткість заспокоювала та засмучувала тривожну душу. В цьому чужому світі, він здавався найріднішим. Серце завжди належало малюванню, але зараз зовсім не хотілося заповнити ці чисті аркуші власними думками. Щось важливе зникло, щось, що змушувало творити.  

Елеонора зауважила, що ця кімната невелика, але через вільний простір здається більшою. Важко було сказати, яка епоха у цих місцях, де вона встигла побувати, не з власної волі. 

Продовживши шукати зачіпки, найліпшою ідеєю було виглянути у вікно. Тільки но вона ступила один крок, як двері знову прочинилися, й відчуття дежавю миттєво вдарило в голову. У шпарині, що утворилася промайнула висока постать. Грей. Його погляд був спрямований на ліжко, та не зобачивши дівчини, очі метушливо зиркнули навкруги, й зупинилися на цілі. Елеонора вчора майже не розглядала його, зосереджена на пережитому. Він був вбраний у просту сорочку без комірця, з вишитими візерунками на грудях й трикутним розрізом; прямі рукави вільно спадали.

Він перемовлявся з покоївкою та білим каптуром, що зайшли слідом за ним. Юнак забрав маленьку тацю-столик, по запаху дівчина здогадалася, що це була їжа. Грей щось поспіхом їм пробелькотів, після чого ті, з незадоволеними обличчями, вийшли. Дивно, але він вписується сюди, думалося їй. Ніби тут лишень вона потрапила не у те місце, не в той час. Знову колюче відчуття з’явилося у грудях. Дихати ставало все важче й важче. 

У кімнаті не було нічого, що нагадувало стола чи стільчика. Тому піднос з ніжками опинився на ліжку, Елеонора сіла поряд. В мисці була юшка, поряд ще лежав буханець хліба. Не чекаючи запрошення, вона зачерпнула ложкою трішки вмісту. Попри голод, їла поволі, потім взагалі спинилася. Грей мовчки дивився у вікно, напевно намагаючись розгледіти щось за цупкими шторами.

– Коли я повернуся? – несміливо, дещо наївно, почала розмову дівчина. 

В глибині душі надія на промінчик, що поверне її таким же чином, що й затягнув сюди, вже погасла. Більше жодне питання не цікавило: бажання вибратись не дорівнювало дізнатись більше про цю місцину. Навпаки хотілося втекти, не бачити ці узори, не вловлювати звуки розмов, яку навіть важко зрозуміти, не хотілося дивитися на обличчя, яке уже давно забула. І в одну мить захотілося засміятись, нещирим ледь чутним голосом. 

– Знаєш… Я намагалася переконати себе, що просто зникнувши, усі негаразди самі по собі теж розсіються. Проте… Увесь цей час, якби радісно мені не було, якби голосно не сміялася, щось гризло мене зсередини. Тому я повернулася, хотіла бути кращою… Але також хотіла, щоб ти отримав те закінчення, на яке заслуговував, то чому… Чому обравши правильне рішення я тут? Чому усе, над чим я так старанно працювала, зникло?

– Не знаю. – Грей все ще дивився прямо, мимовільні слова виринули з його вуст і розчинились у озері тиші. 

Елеонора не сиділа шокована, їй не хотілось розтрощити щось, чи зробити будь-яку безглузду дію, аби лиш отримати трішки більше, ніж просте зізнання. Бо це були не просто слова, а чистий потік думок, що вирував. Він теж тут жертва, хоч і з більшими перевагами, але точно не той, від кого вона повинна вимагати пояснень. Дівчина ніби по-новому глянула на нього, помітивши до болю знайому втому. Темні синці виднілися під очима, пальці нервово сіпалися, шукаючи за що б їм зачепитися. Однак навіть відчуття присутності єдиного союзника не могло розплутати клубок невимовних страждань, подекуди затянувшись лише тугіше.

– За їхніми розповідями, я обраний Авзакелій. Мені потрібно протистояти якомусь ворогу. Повір, коли я намагався розпитати про тебе, вони мовчали, або перескакували на інші теми. Лиш один бодай якось прокоментував ситуацію, назвавши це помилкою.

– Зрозуміло… – Від підтвердження її здогадок, легше не стало. – Чи є можливість у мене повернутись?