Розділ 2

Скринька лексичних значень слів у розділі:

Корчаки¹ ( корч, корчі) – мимовільне скорочення м'язів усього тіла чи його частин, обличчя від болю, холоду, при деяких захворюваннях і т. ін.

Цюпа² – синонім до в’язниці, але також і до хижі.

Дівчина здогадувалася, що це в’язниця, точніше стара її подоба. Проходячи темним коридором, вони вийшли на розширення, але тепер, замість голих стін по боках розташовувались маленькі, відокремлені дерев’яними решітками, камери. Де-не-де вони вже погнили, а інші навпаки, видавались новими, щойно встановленими. 

Запах цвілі та пилу забивав ніздрі, від чого дихати ставало все важче. Єдиним джерелом світла виступали декілька свічок, що висіли біля кожної з камер. Очі, непристосовані до рівня темноти, не бачили перешкод, від чого Елеонора раз у раз спотикалася. Проте ніхто на це не зважав…

Білі каптури вели дівчину все далі, попередньо ще й зв’язавши їй руки. Подекуди вони перешіптувалися між собою, через що важко було зрозуміти їхню мову, й так ледь схожу з рідною. 

Каптури трималися осторонь: двоє спереду та стільки ж позаду. За весь пройдений шлях жоден із них не намагався заговорити з нею. Елеонор це непокоїло та заспокоювало водночас, їй вдалося зосередитися лише на одній думці: що ж буде далі? Вони минули лише три камери, а кінець вже виднівся. 

До них швидким кроком наближалася невідома постать, чия фізіономія одразу ж викликала неприємну насторогу. Чоловік мав густу бороду. Великі, вирячені, як у пугача, очі прискріпливо розглядали полонянку. Однак те, що у нього було на думці залишалося загадкою. Від полум'я свічок й так гнилі зуби набули ще жовтішого відтінку. Одягнений він був у коричневу сорочку, поверх якої мав жилет, не з тканини, а, можливо, металевий – здогадувалася Елеонора. Увагу дівчини привернув старовинний меч на поясі. Зброя була вкладена у шкіряні піхви, ручка оздоблена позолотою та візерунком трьох голів. 

Розмова каптурів та чоловіка тривала недовго. Через трохи Елеонора почула кроки. Мабуть, це її провідники, що були позаду, покидали темницю. Тоді як двоє попереду залишилися й закликали дівчину жестами, щось говорячи. Вона здогадалася, що їй варто слідувати за охоронцем. Замкнуть її тут, а далі що? У голові зароджувалися тривожні думки, від чого тіло ніби скам’яніло, але розум підказував діяти обачніше та послухатися каптурів. 

Як тільки вона ступила декілька кроків до охоронця, у голову прийшла божевільна ідея про втечу. Однак дівчина розуміла, що зі зв’язаними руками в неї шансів не те що мало, їх зовсім немає. 

Елеонора не змогла запам’ятати шлях, адже її вели великими заплутаними сполученнями печерних шляхів. Поки вона зважувала всі за та проти, останні були як гора проти горбочка, чоловік дістав в’язку ключів й швидко знайшов потрібний. Відкрив камеру, й без зайвих церемоній, заштовхав дівчину в середину, та так, що Елеонора впала на застелену солому, забивши один бік, від чого з рота вирвався ледь чутний зойк. Він навіть не звернув на це уваги, замкнув камеру та пішов геть. Та й дівчина була зараз не в тому стані, щоб обурюватися. Його відхід навпаки приніс, не зважаючи на всю ситуацію, полегшення.

Приглушене, ласкаве полум’я свічки, робило простір затишним. Тоді як через кам’яні стіни не проходив жоден сонячний промінчик. Тож Елеонорі було важко визначити чи зараз день, чи ніч. 

Охоронці з’являлися по черзі.. Їжі чи води їй не приносили. Руки нили від мотузок, а тіло скрутилось в калачик. Виснажена від тривалого перебування у в’язниці, вона намагалася знайти пояснення ситуації, що склалась, але врешті решт дівчина усвідомлювала, що це повний кошмар. Злий обман її мозку… Мине мить і вона прокинеться. Тільки от у сновидінні не відчувався би голод, біль, холод, що досягав кінцівок, у цій темній, зимній камері. 

Не знайшовши іншого логічного пояснення, вона вже керувалася не здоровим глуздом, а відчуттями тіла. Й воно хотіло спати. Як на зло, сон не приходив, адже дівчина звикла спати в теплому, м’якому ліжечку. Елеонора лиш переверталася з боку на бік та мостилася на колючій соломі, щоб хоч якось знайти комфортну позу, й руки не німіли до корчаків¹. 

Через деякий час вона нарешті відчула як її повіки почали змикатися, біль помалу відступав, аж тут почувся глухий стукіт руки по дереву. Полонянка навіть не повернула голову, лиш кинула погляд у сторону звуку. Освітлення за спиною відкидало чорну тінь на обличчя постаті, що наближалася. На мить Елеонорі здалося, що це Грей. Думка змусила її підірватися з долу. Проте приглядівшись, вона побачила одного з охоронців. 

Молодик та її, вже колишній, хлопець були схожі лише статурою. Прибулий мав світлувате волосся, не біляве, але й недостатньо-темного відтінку каштанового кольору. Відросле, безжально обрубане по довжині до плеч. Овальне обличчя мало чітко окреслені контури. Ніс був маленький і витончений. Пронизливі, глибокі очі, ще й як у неї – блакитні, однак темніші, наче бурхливе море під час шторму, знизали дівчину байдужим поглядом. Одяг на ньому був доволі простенький: чорна сорочка, й того ж кольору штани, закріплені поясом зі шкіри, що висів на бедрах юнака. Як такої зброї у нього не було, принаймні видимої. Лише залізяка, яку він підпер по той бік ґрат її тимчасової камери. Елеонора здивувалася, адже такий важкий предмет мав би видати хоч який-небудь звук. 

Дівчина припинила пильно оглядати молодика, й помітила кусень хліба у його руці, що простягалася крізь шпарину камери. Побачивши його, у животі туго забурчало. З золотистою скоринкою, такий пухкенький на вигляд. Прямо перед нею.