Розділ 1

Дощ бив краплями по склу. Сумний видих вирвався з вуст дівчини, а блакитні очі, мов ясне небо у вранішню пору, ліниво, з невимовною нудьгою, слідкували за швидкоплинним пейзажем. Таксі їхало, не збавляючи швидкості, по слизькій дорозі, від чого краплі видавали голосний, схлипуючий звук, й билися об машину, як сльози, що хотіли котитися обличчям. Проте Елеонора трималася, не хотіла зайвої емоційності моменту, що мав відбутись. Дівчина сподівалася, що те, що вона збирається зробити, лише буде на краще. Хоча все ще не була повністю переконана у правильності свого рішення. На стан дівчини також давила втома важкого дня, що посилювало всі почуття. З бажанням відволіктись, не думати про зустріч, що мала з хвилини на хвилину відбутися, вона знову зосередилася на краєвидах міста за тонованим склом.

Темні вулиці заставлені численними багатоповерхівками. Більшість вікон квартир вже світилися, але неможливо було вловити, чим люди там займаються. Обличчя дерев, посаджених біля тротуарів, важко нависали, за своєю темною кроною ховаючи дивацтва. Побачене надихнуло її. Бажаючи закарбувати момент, вона потягнулася до телефону, але варто було їй увімкнути пристрій, й на заставці висвітлилася фотографія. Радісна молода пара ніжно обіймалася. Їхні обличчя випромінювали безтурботні почуття. То були вони! Але на жаль вже колишні… Відігнавши спогад, дівчина швиденько сфотографувала частину вулиці, поки ще виднілися дерева.

Опісля Елеонора змінила заставку, тепер там була її власна картина, остання з колекції сьогоднішньої виставки. Дівчину це підбадьорило. Машина почала гальмувати та зупинилася біля будинку. Тоді вона віддала гроші водію та, подякувавши, покинула машину, яка ще декілька хвилин затрималася. Елеонора стояла на тротуарі, вагаючись чи не скористатися можливістю й повернутися, відкласти розмову. Доки думки крутилися у її голові, мотор авто заревів, і таксі з гуркотом поїхало далі. Можливо додому сірими вуличками, або ж до наступного клієнта.

Дівчина мала при собі не багато речей, наче поспіхом кудись збиралася. Худі з каптуром малинового кольору була подекуди вимазана фарбами. Звичні сині джинси й сірі кеди доповнювали образ. Речі знаходилися у маленькому чорному рюкзачку, через одне плече. Волосся русяве, обрізане під каре, вільно лежало.

З огляду будинок, здавався ще більшим. Елеонора спокійно попрямувала до під'їзду, без вагання, тому що робила це вже багато разів. Однак цей був по своєму особливий, що залишив невеличкий трепет у серці! Один крок й спогади нахлинули, як перша сильна хвиля перед штормом. За другим та наступними, емоційний стан коливався. Ліфт розташовувався дуже близько до входу. Не гаючи часу на розглядання знайомих місць, а також для того, щоб лишній раз не засумніватися, дівчина рушила далі.

Кнопка під номером дев'ять одразу впала в очі, та натискати її вона не хотіла. Зненацька, з боку з'явилася незнайома постать і шлях повернення був перекритий… Вона натиснула…

Та особа, як виявилося, їхала на п'ятий поверх. Маленький, тісний, темний ліфт, де лампочка раз за разом неприємно блимала. Хоча на вигляд будівля та ліфт здавалися доволі новими.

Елеонора трималась за поручень, зжавши від хвилювання його занадто сильно, що рука аж поблідла. Незнайома особа спокійно гортала стрічку новин у телефоні. В одному із заголовків дівчина побачила своє ім’я. Вона не встигла повністю прочитати його, адже новину швидко прогорнули, зовсім не зацікавившись. Вдалося виокремити лиш певні слова: перспективна художниця,... з першою вдалою виставкою. Роздуми про успіх Елеонори, мали ж такий ефект, як і фото, зроблене раніше у машині. Рука несвідомо послабилася, а вихід персони на власному поверсі, допоміг видихнути повністю.

Дівчина не була мужньою, але сьогодні змушена стати такою. Сьомий, восьмий, й от червоним засвітився дев’ятий поверх. За тим, із легким поскрипуванням, відчинились важкі двері ліфта. Вона вистрибнула і попрямувала невеличким коридорчиком вперед. На кожному поверсі було по три квартири, найбільш дальня знаходиться на перетині між східцями вище. Та, що була їй потрібна.

Елеонора підійшла, несвідомо звернула увагу на вигравіруваний номер на бордового кольору дверях. Збоку був дзвіночок, але вона проігнорувала його, й постукала у двері. У квартирі почулася невеличка метушня, а за тим двері відчинилися. Їх привідкрив чоловік, років двадцяти-двадцяти трьох. Він був одягнений у футболку з качкою та піжамні штанці у клітинку. Його коричневе волосся відросло й безладно лежало, ніби той щойно прокинувся. Це також видавали чорні заспані очі, що анітрохи не применшували його краси. Він здивувався гості, не тому, що вона непрохана, а через те, що могла зайти самостійно, не стукаючи.

Вони хвилину дивилися одне на одного. Тоді, не промовивши ні слова, молодик жестом запросив усередину. Вона зачинила за собою двері, поки той зник за першим лівим поворотом у прямокутному коридорі. Не знявши взуття, Елеонора пішла слідом, оглядаючи знайому квартиру. Сьогодні їй здавалося, що вона потрапила сюди вперше.

Речі хаотично розкидані по кутках. Раніше було так само, ну майже. Тоді дівчина знала кожну річ. Зазвичай вони лежали на дивних місцях, тепер ж частини не було, а на заміну прийшли нові. Елеонора не була тут аж півроку. Півроку як вони вирішили взяти перерву у стосунках. Точніше вона. Жодних зустрічей, есемесок, дзвінків.

– Кави? – запитав хлопець дівчину, що майже ввійшла до кімнати. Він помітно пожвавішав, хоча нічна дрімота все ще викликала позіхання. Зобачивши кросівки, його ліва брова помітно насупилася.

– Не варто, давай просто поговоримо, Грею, – він зачинив шафку, що встиг вже відкрити, і поглянув їй у вічі. Вона й сама відчула з якою ніжністю промовила останнє слово, наче проводжала останній теплий літній промінь.