39

Сенатор Гарн мав гіпнотичний погляд. Він був неймовірно багатий і впливовий у нашому місті. А ще мав право вбити будь-якого вампіра. Що не було чимось незвичайним, адже Олександр був одним із небагатьох представників нашого народу, які бачили захід сонця старого світу.

При ньому будувалося місто Утвід і зводилася фортеця Булан, у центрі якої височів Садуг — храм кривавого бога Мооду. Тому влада над вампірами у Олександра Ґарна була практично необмеженою.

— Тому ви так цікавитесь мною? — наважилася спитати. — Вас приваблює моя невинність?

Чоловік усміхнувся, дивлячись мені в очі. А я наважилася і продовжила:

— Але я не зможу віддати свою невинність вам, адже вона належить Мооду.

— Ви настільки поганої думки про мене, так? — він трохи схилив голову на бік. — Думаєте, що я схилятиму вас до близькості, поставивши в незручне становище і накликаючи на вашу голову ганьбу?

Хоч Олександр і продовжував усміхатися, в його очах я побачила докір. Йому не сподобалися мої підозри.

— Але що ж тоді… — все ж таки його погляд був надто важким, щоб я могла витримувати його довго, тому відвела очі, знітилившись. — Що вам потрібно від мене? Ви так наполегливо залицяєтесь і… — я подавилася повітрям, коли мене осяяла здогадка: — ви просто шануєте Обраницю, так? Це ваш обов'язок перед Моодом?

— Ні, — сенатор заперечливо похитав головою.

Я дивилася на нього з нерозумінням. Але він мовчав. І вивчав мене поглядом. А потім закинув голову і засміявся. Цей звук, не надто гучний і приємний вухам, відбився від стін і пронизав мене наскрізь. З незрозумілої причини мені теж захотілося сміятися.

— Не можу перестати дивуватися вашій чистоті, — сказав він, засміявшись. — Я не надаю вам честі, як Обраниці, скоріше навпаки. І в мене є обов'язки перед Мооду, як і у всіх нас, проте навряд чи вони будуть цікаві юній дівчині. Що ж до залицянь, — він зробив крок уперед і злегка нахилився, заговоривши тихіше, диханням своїм торкаючись моєї вилиці: — ви навіть не уявляєте, наскільки наполегливим я можу бути.

І перш ніж я прийшла до тями і встигла переварити почуте, Олександр відступив від мене.

— Давайте вже перемістимося до їдальні, — сказав він, — я страшенно голодний, та й ви, гадаю, теж. Не чемно з мого боку тримати вас тут так довго. Прошу! — і знову усміхнувся, запрошуючи жестом слідувати за ним.