37

   — Сміливіше, — підбадьорив мене власник будинку, — чи вам страшно?                                             

   — Страшно, — не стала лукавити.                                                                                                       

   Навіщо? Олександр надто могутній вампір, щоб не розпізнати брехню в моїх словах. Та й чому я маю приховувати те, що відчуваю? Адже ми самі. І це, мабуть, наша остання зустріч.                                  

   — І що саме вас лякає? — спитав він.                                                                                                   

   Його тон і поведінка схиляли до відвертостей. До того ж я вже й не пам'ятаю, коли востаннє мене хтось питав про те, чого я хочу, про що думаю і мрію. Після позначки обраниці в мене не залишилося нічого свого. Лише борг.                                                                                                                              

   — Не хочу вас засмучувати, — відповіла чесно.                                                                                    

   — Навряд чи у вас це вийде, юна Ташо, — я не дивилася на нього, тільки на будинок перед собою, але в словах сенатора відчула усмішку. — Які тільки гидоти я не чув про свій дім. Не думаю, що ви зможете мене здивувати.                                                                                                                                

   — Ну раз ви наполягаєте, — відповіла такою ж усмішкою, не повернувшись до нього, — тоді сказала б, що ваш будинок схожий на монстра, який причаївся в очікуванні здобичі.                                             

   Я не відводила очей від гротескної будівлі, намагаючись запам'ятати кожну її рису, ніби це було дуже важливим для мене.                                                                                                                                        

   — А ще він дуже самотній, — несподівано продовжила навіть для самої себе. — І хоч у окрузі повно таких самих будівель, йому все одно сумно.                                                                                                

   — Від чого ж? — у голосі чоловіка пролунав інтерес.                                                                           

   — Тому що він нікому з них не може відкритися. Не може зізнатися, що він зовсім не такий, як вони. І тому тримається осторонь, не бажаючи ділитися своїми таємницями.                                                   

   І тут я ні краплі не лукавила, бо саме це й відчувала. Величезна будівля ніби ділилася зі мною своїм горем. І я відчула все це так, ніби це була жива істота.                                                                             

   — Але ж ви можете скрасити його самотність, — я повернулася до Олександра і глянула на нього з надією.                                                                                                                                                          

   — І як я можу це зробити? — усміхнувся він.                                                                                       

   — Побудувати поряд ще один такий самий будинок, — надихнулася я.                                          

   — І хто ж житиме в ньому? - здивувався сенатор.                                                                               

   — Ваша дружина, — не забарилася я.                                                                                                 

   — Навряд чи таке станеться, — у його погляді мені примарилась туга.                                             

   — Станеться! — сказала впевнено. — Колись у вашому серці знайдеться місце для чарівної дівчини і ви більше не будете самотнім.                                                                                                                 

   Сказавши останнє, я прикусила язика. Не варто мені вимовляти цих слів. Не моя це справа, чому сенатор досі холостяк. І я не можу бути впевнена, що він страждає від самотності. Можливо навпаки, він насолоджується нею.                                                                                                                           

   — Ви такі наївні, Таша Сіотар, — сумно усміхнувся Олександр. — І маєте живу уяву. Але інакше й не могло бути, — він зітхнув, — адже Мооду завжди забирає собі найкращих.