36

   І в цьому затишному мовчанні ми попрямували дорогою до будинку сенатора. Я не могла збагнути чому мені настільки затишно з ним. Чому коли він поруч, я забуваю про свої проблеми та страхи.        

   Напевно просто тому, що цей чоловік здавався мені надійнішим за кріпосну стіну. Наче він сам міг відгородити мене від усього світу. І захистити. Навіть від кривавого жертвоприношення богу пустирищ.

   Ми наблизилися до входу у величезний особняк і глянувши на нього зблизька, я завмерла, як заворожена.                                                                                                                                              

   Існує думка, що будинок, як зовні, так і всередині, — це відображення душі його власника. Якщо це правда, то мені слід було б накивати п’ятами прямо зараз. У будь-який бік. Аби подалі від цього місця і чоловіка, який ним володів.                                                                                                                       

   Я завжди, навіть на підсвідомому рівні, знала, що Олександр Ґарн небезпечний. Тепер же мій страх ніби перекочував зі снів у реальність, матеріалізуючись, набуваючи форм. Холодною хваткою стискаючи моє горло, не даючи ні вдихнути, ні видихнути. Наче переконуючи мене вкотре, у тому, що я обрана. А насправді — приречена.                                                                                                            

   Зовні особняк практично нічим не відрізнявся від інших таких, у яких жили почесні громадяни нашого міста. Ті ж гострі шпилі, які прагнули дістати до зірок, розрізаючи хмари, що низько висять. Ті ж кам'яні монстри химерних форм, що невпинно охороняють спокій своїх господарів. Те саме червоне світло, що струмує з вікон і освітлює все навколо.                                                                                                        

   Зовні ніяких відмінностей. Але почуття, які викликала в мені цю будівля, лякали. Сам вхід був обрамлений аркою, і в тому не було нічого незвичайного. Ось тільки зараз вона здавалася мені пащею звіра, який причаївся і тільки чекає, коли зможе поглинути здобич, що забарилася.                              

   Переступлю поріг і нема мене. І ця думка чомусь міцно засіла у моїй голові. Але хіба шановний сенатор ризикне щось зробити зі мною? І річ навіть не в осуді городян. А у Мооду. Навіть такий впливовий вампір навряд чи зважиться піти проти кривавого бога. І тоді напрошується питання: що я взагалі тут роблю?