35

   Обурювало. Дуже навіть. Особливо той факт, що мій же народ засудив мене до смерті, вирішивши віддати божеству. Вони позбавили мене майбутнього і всього, що було мені дорого.                                 

   А ще мені хотілося... колись до нестями хотілося порушити правила і зайнятися коханням з Ровеном. Я не знала, не уявляла, як це. Але коли він крадькома торкався моєї руки або, наважившись, стискав мою долоню у своїй, мені дуже хотілося спробувати. Хоча б навіть дозволити йому поцілувати себе. Але я так жодного разу і не наважилася.                                                                                                        

   Але просто зараз мені хотілося зовсім іншого. Точніше бажала я того ж самого, ось тільки з іншим чоловіком. Який зараз стояв навпроти і спостерігав за мною з неприхованою цікавістю.                       

   Олександр Ґарн. Чоловік, якого боявся і шанував кожен вампір у нашому місті.                                    

  Якщо Ровен був моїм щирим коханням і надією на світле майбутнє, то Олександр став втіленням найгріховніших моїх сновидінь.                                                                                                                 

   І я, можливо, з радістю піддалася б спокусі, потягнулася до нього губами, пригорнулася б до його широких грудей. Адже саме цього мені хотілося найбільше. Ось тільки здоровий глузд ще не остаточно покинув мене.                                                                                                                                              

   — Дозвольте провести вас до столу, — перервав мої роздуми Олександр.                                            

   Він не став пропонувати свій лікоть як опору, як зробив би це, якби залицявся до мене. Ми просто рушили в бік його до будинку розміреним кроком, плечем до плеча.                                                     

   Я помітила, що вітер посилився, розбавляючи тишу шумом потривоженого листя. І разом із нічним мороком, що згущувався, ставало прохолодніше.                                                                                      

   Я все ще міцно стискала яблуко в долоні. Відволіклася і забула покласти його назад у кошик. А просто викинути на землю такий прекрасний плід не наважилася.                                                         

   І в затишному мовчанні з сенатором мене відвідала думка: напевно, обраниці для Мооду точнісінько яблука, дбайливо відібрані його садівницею, яку ми кличемо Оракулом. Він куштує нас уже багато століть, одну за одною. Наші життя не наситять його вічний голод, він лише егоїстично прагне відшукати ідеальний смак.