19

   Я пропустила момент, коли увійшла матір, і не помітила її гнівного погляду, яким вона обдарувала мене, побачивши, що я торкаюся сенатора. Тільки щоку обпекло її злістю та обуренням, і вона голосно видихнула, щоб виявити свою присутність. Я стрепенулась і хотіла відсахнутися від чоловіка, але не змогла, він був набагато швидшим. Олександр упіймав мою долоню у свою, переплів наші пальці й тепер, наче юні закохані, ми стояли та дивилися на мою матір. І якби Олександр не був тим, ким він був, збоку можна було б вирішити, що він прийшов сюди просити моєї руки.                                           

   Я тремтіла від сорому і від страху перед гнівом матері, але виривати свою руку із захоплення сенатора не наважилася.                                                                                                                                

   — Пані, — звернувся Олександр до матері, привертаючи її увагу до себе. — Я запросив обраницю до себе на північну трапезу, і вона люб'язно погодилася відвідати мою скромну оселю.                            

   Видно було, що мамі ця звістка припала, м'яко кажучи, не до душі. Вона щільно стиснула губи, і в якусь мить мені навіть здалося, що з її очей ось-ось вирветься полум'я. Проте суперечити сенатору вона не стала.                                                                                                                                              

   — Для моїх дочок велика честь відвідати дім сенатора, — люб'язним голосом заговорила мама, але Олександр перебив її.                                                                                                                                

   — Мені шкода розчаровувати вас, пані, — він усміхнувся, — але я запрошую лише вашу старшу доньку.                                                                                                                                                          

   Якщо до того моменту я відчувала жалюгідне почуття сорому за те, що сторонній чоловік тримає мене за руку, а я навіть Ровену подібного не дозволяла, то після цих слів мені крізь землю захотілося провалитися. Ну чи втекти до Моода в пустирище просто зараз.                                                              

   — Зрозуміло, — мама розпливлася в усмішці, старанно вдаючи, що все гаразд.                                 

   — Тоді чекаю на вас у визначений час, — звернувся до мене Олександр.                                             

   І, відпустивши мою руку, нарешті покинув наш дім разом із подарунком, від якого я відмовилася. Залишив мене наодинці з похмурим виглядом сестри та гнівом матері. Проте з його відходом дихати мені стало значно легше.