13

   — Я не можу... — повторила, але вже менш впевнено.                                                                            

   В усьому винні чоловічі долоні, що опинилися на моїх передпліччях. Кажуть, що чим більше зим проживає вампір, тим нижча температура його тіла. Руки Олександра здавались мені надзвичайно гарячими для такого старого, як він. Вони обпалювали, хоч чоловік і не торкався голої шкіри. А я не могла зрозуміти своїх відчуттів. Тому що мені хотілося вирватися і втекти так далеко, як тільки зможу, так було страшно. І одночасно я хотіла, щоб час зупинився. Щоб ми стояли ось так цілу вічність і він тримав мене у своїх руках, поки сонце на небі не згасне.                                                                              

   Завмерши, я все ніяк не могла вирішити, що мені робити. А тому продовжувала тягнути час і вдавати, що оторопіла тільки від неймовірно дорогого подарунка. Про який майже вже забути встигла.               

   — Невже вам не до вподоби мій дар? — прошепотів сенатор, своїм голосом викликавши тремтіння десь у мене всередині.                                                                                                                                     

   — Я не можу прийняти його, — повторила рішуче.                                                                                   

   Потім незграбно відхилившись від Олександра, відступила вбік.                                                             

   — Це дуже дорого, — пояснила своє рішення, подивившись йому в очі, — дуже дорогий подарунок для мене.                                                                                                                                                         

   — Хіба? — він підняв брову та усміхнувся. — Ви ж обраниця Мооду. Такий подарунок вам до пари.

   Я повернула голову і подивилась на дівчину. Дуже гарна. І від вампіра її не відрізнити, хіба що шкіра трохи рожева. Судячи з того, як були зімкнені її губи, ставало зрозуміло, що ікла у неї відсутні. Точніше, звісно ж, вони є у людей, ось тільки дуже маленькі.                                                                                     

   — Ви відчуваєте її запах, Ташо? — продовжував спокушати мене Олександр. — Чуєте, як б'ється її серце?                                                                                                                                                              

   О, так. Я відчувала. І чула. Та так, що в мене голова йшла обертом, а перед очима темніло. Я ледве стримувалась, щоб не кинутися на неї. Така поведінка та подібні бажання ніколи не були мені притаманні. Я завжди пишалася своєю стриманістю, адже та була цілком і повністю моєю заслугою. Я довго тренувалася і дотримувалася всіх ритуальних постів, які оголошувалися Оракулом. Мабуть, саме це усвідомлення, тобто розуміння, що відбувається щось недобре. Я все ще не могла зрозуміти, що саме не так, але підозри вже роєм набридливих мух дзижчали в голові.                                                    

   — Вам не зрозуміти, — видихнула я, переводячи погляд на сенатора.                                                   

   — Так поясніть, — в тон мені відповів він.                                                                                                  

   І ступив на мене. Всього два кроки — і чоловік став до мене так близько, що я могла розгледіти ледь помітні чорні промінчики в його очах.                                                                                                               

Дорогі читачі, дякую за увагу до моєї творчості)