12

   — Я не можу, — залепетала злякано, — я не можу це прийняти.                                                             

   Я позадкувала назад, ніби намагалася врятуватися чи то від дивного видіння, яке постало переді мною, чи то від найстрашнішого прокляття. І миттю, на свій жаль, вперлася спиною у широкі груди чоловіка, що підійшов. Він пропустив мене вперед, і тепер я опинилася наче в пастці. Назад не можна, але й уперед я теж не рушити не наважувалася. Надто близько до нього. Неприпустимий контакт. Мені навіть здалося, що його подих торкається моєї шкіри, а тепло його тіла огортає мене, укладаючи в кокон. І мені б відсахнутися, але я не могла змусити себе зробити жодного кроку вперед. Як і відірвати погляд від подарунка Олександра.                                                                                                                  

   Вона сиділа на підлозі. На ній була легка червона сукня з найніжнішого шовку. Я підозрювала, що коштує вона набагато дорожче, ніж весь мій гардероб разом взятий. І її волосся було обережно покладене в гарну високу зачіску, відкриваючи довгу витончену шию. Мій погляд намертво вп'явся у блакитну вену, що б'ється під ніжною шкірою.                                                                                                

   Один раз у своєму житті я бачила людину. То було свято на честь збирання врожаю багато зим тому. Тоді я була ще зовсім дитиною. Його привезли купці із далеких міст у подарунок сенату. Це був молодий чоловік із відсутнім виглядом, який не звертав уваги на голодні погляди навколишніх. Його порожній погляд сірих очей нічого не виражав, але запам'ятався мені на все життя.                                 

   “Так виглядають смертники” — подумала я тоді. Ті, хто волею долі або за бажанням сильніших засуджені стати жертвою. Зараз же в кімнаті сиділа переді мною дівчина. Мій подарунок. Найсолодший нектар, який доступний вампірам.                                                                                                                 

   Моє серце забилося швидше. Рум'янець проступив на щоках, а ясна занили. Жага опановувала мене. Бажання впитися в привабливе тіло, зробити ковток. Ні, я не була голодною. Однак наблизитись хотілося настільки, що мені здавалося, ніби я ось-ось втрачу над собою контроль.                                

   А потім вона підвела очі. І були вони не сірими, як у того хлопця і як я передбачала всі ці зими. Адже я думала, що тільки такі очі у людей і бувають. У дівчини вони були блакитними. І такими ж яскравими, як у Діни. І погляд був зовсім іншим. У ньому не було байдужості та приреченості. У ньому не причаїлася порожнеча. Там горіло світло, вирувало полум'я таким сильним бажанням жити, яке вражало кожну клітинку мого тіла, захоплювало у вихор емоцій.                                                                   

   Мені здавалося, що я бачу саму себе. Що вона — моє відображення, тільки в людському тілі. І що випивши всього один ковток її крові, я не зможу зупинитися. Це буде мій вирок для неї. Така ж доля чекає і на мене. Ми з нею жертви. Обидві.