Розділ 14. Дід та онук

Розмова діда з онуком була довгою. Сонце вже почало котитися до горизонту, коли двоє зміїв схаменулося. Щойно вороги, вони раптом стали людьми, об’єднаними спільним горем.

- І що тепер? – запитав Лютий, коли від слів почало нещадно шкребти в горлі.

- Я полишу Реверс… – відповів старий Змій. – Квєтки більше немає… Без неї мені вічність і даром не потрібна, не те що ціною життя власного онука.

У голосі Велеса прозвучала самоіронія й розпач. Він подумав, що проміняв п’ятдесят років щасливого життя з Квєткою на владу, яка не коштувала й відра помиїв. Не усвідомлював, що весь цей час чекав, що Квєтка прийде до нього, він її омолодить, і вони разом будуть насолоджуватися могутністю. Для нього її прихід був лише питанням часу. А тепер усе... Полишивши цей світ, він змінить обстановку, спробує роботою залікувати свіжу вирву від жорстокого удару. Хотілося розмазати підлітків, які полишили стару жінку, по стінці, не залишити мокрого місця. Але Квєтка заради них попрощалася з життям. І Лютий не пробачить діда. А Квєтка не пробачила б його.

Лютий мовчав. Він не знав, що сказати. Велес наробив багато лиха, але зараз він випив свою гірку чашу розплати до дна. І дароване йому життя стає його в’язницею, його горем і його можливістю загладити провину перед усіма, хто загинув через нього. Рідний дід. Не таким Лютий уявляв його. Він навіть і не задумувався, що в нього є інший, не той лисий невисокий жартівник, і не довгов’язий чоловік з густими бровами, яких уже час майже стер із пам’яті. 

- А ти вже знаєш, хто з дівчат розділить із тобою двадцять років правління, і потім із ким ви рушите пліч-о-пліч в іншу реальність? – запитав Велес, щоб змінити тему, і, хоча в його голосі звучали смішинки, очі залишалися серйозними. Він знав яку надзвичайну вагу має те, хто проживе поряд із тобою життя. Не всі змієносці між собою закохувалися й одружувалися. Дехто обирав собі пару  серед жителів Зміїних Земель, дехто знаходив обранця чи обраницю вже в іншій реальності, є й такі, хто назавжди залишався сам.

Лютий заперечливо кивнув. Любава, Вербава і Зоряна. Він знав, кого хотів би бачити поряд, але вірогідність один до трьох… Чи багато це? Страх дізнатися правду…

- А як це дізнатися? – запитав Лютий.

- Ти ж знаєш, що Змії вважаються двоголовими. Жінки не мають сили обертатися самостійно, але вони можуть ставати єдиним цілим зі своїм напарником під час трансформації, тоді у Змія з’являється ще одна голова, – всміхнувся Велес при вигляді витягнутого обличчя онука.

- Поки що кров дівчини-змієносця не пробудилася, але тобі досить перетворитися в присутності дівчат і побажати, щоб обраниця розділила з тобою тіло Змія, – пояснив Велес. – Трансформуватися безпечно у мармуровій залі, або на злітних майданчиках, вони повністю з вогнетривких матеріалів. Решта кімнат не настільки безпечні. Ну то що, ризикнемо?

У мармурову залу роботи привезли чайний столик на коліщатках, заставлений смаколиками й різноманітними напоями. Вербава заїдала стрес, попросивши вибачення у Володі, який великодушно дарував їй своє прощення й тепер теж наминав пончики з повидлом. Любава не змогла переступити через свою гордість і тепер сиділа осторонь з таким виглядом, ніби її образили в найкращих почуттях. Тіль теж приніс свої вибачення Володі й Зоряні, що полишив їх, знизавши плечима: «Це життя. У мене не було вибору». Тепер блондин сидів, жартуючи й щось безперестанку базікаючи, ніби нічого особливого не трапилося. Він був трохи розчарований, що не має зміїного гена, але повернення додому в якості героя, який пережив купу пригод, маячило принадою й піднімало настрій.

Зоряна розсіяно жувала бутерброд із рибою. Їй здавалося, що її голова аж дзижчить від гулу найрізноманітніших думок. Стільки усього трапилося. І стільки емоцій витіснила апатія й втома. Аж смикнулася, коли Лютий у супроводі Велеса ввійшов до зали. Як він може спокійно стояти поряд із вбивцею? Так, це його дід, але ж він щойно намагався перетворити всіх на попіл.

Раптом мури замка задвигтіли. Зо два десятки надшвидких винищувачів заполонили повітряний простір довкола високих шпилів. Жіночий голос, у якому підлітки впізнали голос Катерини, пролунав у гучномовець: «Велесе, здавайся, і ніхто не постраждає!» Їй довелося повторити свою вимогу.

Лютий визвався: «Я поговорю з нею».

Він вийшов на круглий майданчик, який слугував одночасно і терасою, і злітним майданчиком для Змія і замахав руками, привертаючи до себе увагу. За кілька хвилин він вже сидів під надійним щитом літаючої платформи, де пані Катерина вмостилася на зручному стільці з манюсінькою чашечкою кави. Така ж чашка стояла перед Лютим на чайному столику.

- І я повинна відпустити вбивцю? – здивувалася Катерина, театрально округливши свої красиві очі. – Послухати розповідь хлопчиська, розчулитися й відправити злочинця на волю?! Що за люди. Та ми вже давно в курсі безчинств, які коїть Змій. Але він Володар, усі бояться виступити проти нього. Він хранитель ходів між світами! Без цієї зміюки порушиться рівновага! Дурниці, якими одержимі боягузи. Лише я можу навести лад. Добре, що ти мені розказав усе. У старому прокинулися людські почуття, можна на них натиснути. Як думаєш, він добровільно здасться, якщо почати йому погрожувати знищенням єдиного онука? Хотілося б обійтися без кривавої бійні, але…

 Очі Катерини палахкотіли, немов вона втратила рештки здорового глузду. В її уяві на її грудях вже не було місця від медалей та орденів за ліквідацію небезпечного Змія, а у вухах лунали привітання героїні.