Розділ 13.2. Момент істини

– Мене звуть Велес Нагірний. Мені байдуже, чи будете ви мене згадувати як добродія, чи як лиходія. Істина в тому, що мене ви абсолютно не цікавите, дрібні й жалюгідні, дурні й жорстокі створіння. Єдиної особи, яку я прагнув побачити, серед вас немає. Я не міг втрутитися в події, які відбувалися в Диких Землях, як не намагався. Але я можу помститися малолітнім злочинцям, які звели в могилу дорогу мені людину. Я казав їй, залишайся зі мною, але ж ні, її принципи!.. – чоловік, який досі говорив спокійно, але цей спокій мав зловісний відтінок і розливався по тілу холодом, втратив контроль над голосом, на мить замовк. Звертався ніби сам до себе, говорячи швидко й розпачливо. – Що їй коштувало поступитися своїми ідеями! Була б і досі молода, була б досі жива… Якби вона прийшла зараз – я б зміг її переконати, зміг би змусити прийняти дар вічної молодості, вона б скуштувала солоду могутності й влади.

Володя сидів, похиливши голову. Він знав, що зараз буде, однак не був готовий. Але мусив хоч спробувати виконати останню волю пані Квєтки. Перед очима стояла її остання сповідь. Він згадав, як завивав вітер в гіллі дерев, як дощ нещадно шмагав соковиту зелень, як він намагався зігріти стару скорчену під лапатою хвоєю жінку, але сам страждав від пронизливих дрижаків.

- Мені вісімдесят шість, – розповідала жінка. – Сімдесят років тому ми зі ще одним обранцем прийшли в Лігво Змія для передачі правління в наші руки. Пам’ятаю це так, ніби трапилось учора. Юні, перелякані підлітки.

Двадцять років правлять двоє обраних, приймають на себе непосильний тягар влади, відповідальності, відмовляються від прямого контакту з рештою світу. По закінченню правління вони позбавлені права повертатися в ту реальність, із якої прибули. Змієносці ладні обрати будь-яку! Так-так. Світ не ділиться на Лицьовий і Виворітний, як звикли думати реверсяни. Світів набагато більше! Реальності незліченні, але лише Змії можуть подорожувати між світами. Вони стражі, воротарі, вчені, миролюбні дослідники інших реальностей! Їх місія – збирати знання. Змії народжуються лише в Аверсі й Реверсі. Перші двадцять років вони живуть у Лігві, поглинають і примножують знання, накопичені попередниками, а потім вирушають в іншу реальність, щоб досконало вивчити її й надсилати отримані відомості тим, хто прийшов їм на зміну.

Ми з Велесом прожили двадцять щасливих років… Ми кохали одне одного. Нам пощастило. Ми не були одинокими, об’єднаними лише спільною працею людьми. Ми мріяли обрати один із кільцевих світів, де жителі мешкають надзвичайно довго й щасливо. Яскрава картинка, – у голосі пані Квєтки прозвучала іронія. – Якось після однієї подорожі в світ Аур, яку Велес здійснив без мене, він повернувся надто збуджений, сам не свій. Кілька днів він ходив, схожий на маніяка, однак добитися, у чому причина зміни його настрою змоги не було. Я ще не розуміла, що дещо змінилося для нас обох назавжди. Лише мала передчуття – погане, що лягло важким каменем на серце й заважало дихати і спати вночі. Нарешті Велес зізнався, у чому річ. Ми і плакали обоє, і сварилися, і намагалися поговорити спокійно, але все марно. Кожен залишався при своєму й поступатися не збирався.

Пані Квєтка замовкла, ковтаючи сльози, й продовжила розповідь.

- Аур, світ довголіття й безмежних можливостей, мав би бути переповненим щасливими жителями й страждати від проблеми перенаселення. Але… Жителі Аура оберігали таємницю страшного ритуалу. Для того щоб одні могли насолоджуватися вічною молодістю й надможливостями, інші повинні були позбутися життя на користь перших. Велес дослідив цей ритуал. Для носіїв генів Змія він діяв інакше. Як талановитий вчений, він вирахував формулу – щодвадцять років треба певним чином вбивати обранців, доки вони не вступили в повну силу. І за рахунок цієї жертви жити. Оскільки ми вихідці з Аверсу та Реверсу… так-так, Володю, я аверсянка, як і ти. Так ось, оскільки ми вихідці з Аверсу та Реверсу та ще й носії зміїного гену, ми мусили залишатися в Лігві для того, щоб Ритуал подіяв.

Велес спокусився всемогутністю. Йому затьмарили розум шалені принади. Він пояснював свою позицію тим, що, якби Змій міг володарювати не двадцять років, а вічність, то він зміг би назбирати незліченні знання, йому б не доводилося кожен раз починати все з початку, він мав би величезний досвід, яким не володіє жодна істота, і зміг би структурувати інформацію, аналізувати дані, як ніхто інший. Його мозок працював би ліпше комп’ютера, а тіло не постаріло б ні на мить…

Моя вина шалена, і я не зможу ніколи розплатитися за неї. Я знала, що відбувається. Я не підтримала Велеса, я втекла. Я прожила ще п’ятдесят років, але жодного разу не могла спокійно заснути вночі. Чому я нікому не розповіла, як Велес вишукує обраних ще до того, як у них проявиться татуювання? Я кохала його… І досі люблю. Я не хотіла, щоб його вбили, мов скаженого пса. Він набув такої могутності, що жодне військо не змогло б його здолати, не принісши криваву жертву в сотні тисяч, а то й мільйони життів. Це друга причина мого мовчання. Подумала, що жертва в два життя раз на двадцять років менша, ніж кров і біль війни…

Полишивши Лігво, я втратила свої сили. Але ген залишається в моїй крові. Він захищав мене від безкінечних пошуків, які здійснював Велес. Усі ці роки він чекав на мене, не полишав надію переконати. І кожного разу зав’язувався плющ на зап’ясті, коли приходив час помирати наступним обранцям… З часом татуювання почало проявлятися на день раніше, ніж у двох наступних жертв Велеса.

Я прожила життя, сповнене докорів сумління й розривання між своєю совістю, між почуттям до єдиної близької мені людини…  І цього разу, як відчула знайоме поколювання, вирушила до приймальні, яка починала діяти з метою направлення до Лігва чергових обранців. Я прийшла заздалегідь. І Велес отримав звістку про те, що я об’явилася. І він вирішив дочекатися мене, адже знав, що я прийду з обранцями.