Розділ 13.1. Момент істини

Лютий Мстивой, єдиний спадкоємець колись величного старовинного роду, туго стягнув слизьке неслухняне волосся у хвіст. Наглухо застібнув усі ґудзики строгої темно-синьої сорочки зі стоячим комірцем, накинув приталений піджак. От і все.

Думки, мов ґедзі, кусали й змушували сумніватися в собі, у своїх силах. Хотілося зіщулитися й заскиглити, мов побитий, покусаний пес. Надто юний. Надто непідготовлений. Але нагода лише одна, і проґавити її рівнозначно смерті. Гмикнув. Якщо потерпить сьогодні поразку – можливості шкодувати в нього не буде. Бунтівнику прощення немає. Від Лютого Мстивоя навіть попелу не залишиться.

Кругла зала, увінчана масивною старовинною люстрою з надміцного й надлегкого змій-каменю, зустріла юнака приглушеним гомоном, що відлунням гуляв у строгому, але урочистому убранстві приміщення. Четверо обранців грілися біля розпаленого каміну в формі роззявленої пащі змія. Бархатні крісла на зігнутих ніжках зручно вмостили на собі по-святковому одягнутих Тіля, Вербаву й Любаву. Володя примостився осторонь від трійці, ігноруючи винуваті погляди чорнокосої Вербави. Рудий привітно змахнув рукою, вітаючись із Мстивоєм, той розсіяно помахав у відповідь. Лютий не звернув увагу на відсутність пані Квєтки. В голові лише ковзнула думка, коли погляд не знайшов знайомої русявої потилиці, що було б добре, якби Зоряна пропустила сьогоднішню урочистість. Але сподівання були марними. Не встиг він додумати думку, як дівчина у довгій блакитній сукні зацокала підборами, заплуталася у вузькому подолі й ледь не загриміла на мармурову підлогу. Винувато всміхнулася, по вуха вкрита рум’янцем, і привіталася до присутніх обранців.

Лютий різко відвернувся, не знайшовши сили хоча б кивнути у відповідь. Скоро Зоряна зненавидить його. Можливо, почне зневажати. Але часу думати про це не було. Як і шкодувати чи мріяти.

Зоряна смикнулася, неначе Лютий дав їй щедрого ляпаса. Навіть не привітався! Міг би хоч головою кивнути. А вона ще думала, щоб зізнатися йому в своїх почуттях. Добре, що не піддалася емоціям! Холодний самозакоханий зануда!

- Доброго ранку, друзі, – за обуренням, що клекотало в Зоряні, мов гірське джерело, вона не помітила, як до зали увійшов високий чоловік. Вузькі чорні очі, тонкі губи, акуратна лінія носа й довжелезна, до самої підлоги, тонюсінька, мов мишиний хвостик, коса. Звичайний темний офісний костюм, масивний годинний і лаковані туфлі. Незнайомець був схожий швидше на керівника якоїсь крупної корпорації, ніж на загадкового представника Реверсу. Когось він віддалено нагадував, але схожість була невловима й швидше інтуїтивна. Так буває, коли бачиш члена однієї родини, приналежність до якої вгадуєш не стільки по зовнішнім ознакам, скільки по рухах, виразу обличчя, спільній звичці піджимати губи чи хмурити брови, а може, по однаковим смішинкам в голосі чи схильності викривляти деякі слова в особливій манері.

- Ви такі молодці, що дісталися всі, – чоловік обвів поглядом обранців, у його голосі продзвеніла тінь розчарування й смутку, і невиправданих сподівань, – ну майже всі живими і здоровими.

Зоряна й Лютий лише зараз відмітили, що пані Квєтки немає. Одночасно глянули на решту товаришів по нещастю, Тіль і Любава зустріли їх погляд незворушними виразами обличчя, Вербава присоромлено потупила погляд, ховаючи непрохані сльози, а Володя, стиснувши тремтячі губи, кивнув головою, підтверджуючи відповідь на німе питання – ні, пані Квєтки вже немає серед живих.

- Мабуть, вас цікавить питання, хто я? – запитав незнайомець.  Усі мовчали. Лише тріск деревини в каміні порушував тишу.