Розділ 12. На балконі

Синє небо, відтінене виразною фіолетовою каймою, підсвічене рожевими вкрапленнями, було схоже на святкову хустину, дбайливо пов’язану на темніючу в сутінках пишну гриву лісу. Зоряна була сповнена емоціями по вінця. Хотілося всміхатися й плакати водночас. Щем у серці – ніби дрібка приправи у вишуканій страві. Зоряна гнала від себе думки про те, звідки з’явилося те почуття, тремтіння рук, шалений стук серця й несамовите бажання побачити й страх зустріти людину, яка  викликала масу протиріч.

Зранку. Вже завтра зранку відбудеться зустріч із таємничим звіром. Змій. Тривожно. Але додумати думку русява дівчина не встигла, аж підстрибнула, почувши скрип дверей, що вели на незасклений балкон, до ніг якого ластився грандіозний краєвид.

- Вибач, не хотів налякати, – Лютий ніяково всміхнувся.

Зоряна змусила своє дихання вирівнятися й повернулася до Мстивоя – вмитого, посвіжілого, але з тінню важких думок на обличчі. Зустріч із Сирін стала тією гранню, за якою відносини змінюються. Вона зблизила двох чужих людей так, як не змогли зблизити всі попередні події. Зоряна й досі майже нічого не знала про свого супутника, але відчувала незриму спорідненість, і чомусь ця близькість змушувала ніяковіти.

- Боїшся? – запитав Лютий, зупинившись поряд і вдивляючись кудись удаль. На самому обрії небо прорізала блискавиця.

- Ні, – коротко відповіла Зоряна. Вона дійсно не боялась. Відчувала тривогу, але в присутності Лютого її заполоняли зовсім інші відчуття. Осмикнула рукав простого плаття на запах, світлого в дрібних блакитних квітах – видали працівниці замку, які гостинно зустріли стомлених мандрівників. Кімната, яку отримала в розпорядження Зоряна, вражала незвичним поєднанням королівської розкоші, притаманній європейським маєткам ХVІІІ століття, і надсучасних технічних новинок, про призначення яких залишалося лише здогадуватися.

- А ти боїшся? – запитала Зоряна, затамувавши подих, бо Лютий посунувся надто близько. Мстивой уважно подивився на дівчину. Помовчав.

- Зустрітись зі Змієм – ні, – відповів. Але міцно стиснені губи й напружена постава видавали тривогу, що вгніздилася занозою.

Якщо Змій їх зжере – завтра їх життя може обірватися. Зоряна криво всміхнулася сама до себе. Значить сьогодні, зараз єдина змога поговорити з Лютим, розповісти про свої почуття. І чому її хвилює на порозі вирішальної події лише це?! Страх перед чудовиськом стає прісним і пісним. От дурне дівчисько! Зоряна уявила, як зізнається, і присоромлено завмерла, аж у горлі пересохло. Ні. Якби Лютий міг відповісти взаємністю – він би сказав їй першій, не став би марнувати час.

- Тоді добраніч? – запитав Лютий, відвернув погляд.

- Ем-м… – Зоряна розпачливо шукала логічний привід затримати Мстивоя ще трошки. Хоч побути поряд.

- Добраніч, – промовила, ковтнувши підступаючий розпач і проклинаючи свою слабку фанатазію.

- Добраніч, – сухо відповів Лютий, і пішов до своєї кімнати, забравши із собою всю чудовість напоєного озоном передгрозового вечора.