Розділ 10.2 Пані Квєтка

Пані Квєтка розповідала про Реверс, де звична для Володі реальність тісно переплелася з міфологією й технічним прогресом, до якого Аверсу ще крокувати й крокувати. Про природу й звірів Виворітного світу можна було написати не один том пізнавальної літератури. Літаючі острови, підводні поселення, підземні цивілізації, мікроміста, куди можна потрапити лише зменшившись в десятки разів, і фантомні цікавинки задзеркалля.

- А Змій? Розкажіть мені про нього, – попросив аверсянин, затамувавши подих.

- Ми мало знаємо про нього, – розчарувала сивочола жінка. – Кожні двадцять років до його Лігва відправляються обрані, однак за останні сімдесят років татуювання проявилося лише в мене, і то не в шістнадцятирічному віці, а у повні вісімдесят шість. Пояснень чому так я не маю. Про обраних, які дісталися до Лігва, більше ніхто нічого не чує. Змій панує над цим світом, і над вашим теж. Одні стверджують, що це Володар всіх світів, інші – що хранитель ключів від дверей між Аверсом і Реверсом. Є й інші версії. Нащо йому обрані? Не думаю, що для того щоб їх жерти. Помер би з голоду, якби їв раз на двадцять років. Жертвоприношення теж відкидаю чисто інтуїтивно. Обирає дружину? Але ж серед обраних є й чоловіки.

- Нащо тоді коритися Змію? – здивувався Володя. – Він погрожує розправою? Що як не відправити йому обранців?

Пані Квєтка розвела руками, ховаючи вибачення за усмішкою.

Довести розмову до кінця не довелося.

Зустріч із рикунами не стала фатальною, адже кошлаті тварі лише лякали своїм грізним ричанням і загрожували лише тим, хто отримав отруту через укус їх вигнутих ікл. Рухалися почвари дуже повільно, тому навіть пані Квєтка могла від них втекти, однак через їх пильне переслідування про зупинки більше мови не йшлося.

- Облиш мене, – укотре захекано благала старенька. Але Володя ігнорував її. Кидати безпорадну жінку похилого віку він не збирався.

- Я й без Вас загину! – нарешті не витримав рудий юнак після чергової пропозиції пані Квєтки полишити її й рятуватися самому. – Різниця лише в тому, чи помру я боягузом і підлим зрадником чи людиною з чистою совістю.

Пані Квєтка раптом обійняла Володю.

- Ти достойна людина, – тихо мовила й випустила з обіймів.

Рикуни, мов гієни, посміювалися, погиркували й переслідували свою здобич. Стара рухалася все повільніше, усе сильніше припадаючи на хвору ногу, і Володя почав подумувати про те, як довго зможе йти, незупиняючись, якщо візьме висохлу кістляву фігурку стомленої жінки на руки й понесе. Ставало холодно, небо затягувало хмарами, зривався сильний вітер, ламаючий сухе гілля й норовлячи поцілити ним по голові заблукалих у лісі душ.

Раптом з-за дерева, облизуючись двома тонкими й довгими, мов стрічка, язиками вийшов величезний патлатий рикун. Позіхнув, демонструючи чотири ряди довгих гострих зубів, ніби показуючи нудьгу від того, що вже відома невдалість втечі загнаної у пастку здобичі. Відкрив пащу щоб рявкнути. Почувся гуркіт, від якого у Володьки затрусилися коліна. На секунду йому здалося, що звук долинає з рота потвори, однак блискавиця, що, мов гострий меч, полоснула старого дуба поруч із переляканими людьми, усе пояснила. Тріск, спалах, сухе дерево спалахнуло, мов сірник. Ще лісової пожежі не вистачало. Рикуни, скиглячи й піджавши короткі обрубки хвостів розбіглися, хто куди. Однак грім повторився, і за ним шваркнула злива. За мить пані Квєтка й Володя змокли до нитки, однак був і добрий наслідок – вогонь із невдоволеним шипінням погас, недоївши присмаленого дуба.

Захист від болюче луплячих по голові й спині величезних крапель, перемішаних із градом, мандрівники знайшли під лапатою сосною.

- Тут нас темні істоти не дістануть. Поки йде злива й просмалює землю блискавиця вони не посміють повилазити зі своїх нір, – цокочучи зубами, сказала пані Квєтка й скорчилася на землі. – Ми вже поблизу земель Змія. Як тільки ти перетнеш межу – потвори більше не нападуть. Не посміють. Там діє патронаж Змія.

Володя полегшено засміявся. Тепер все буде добре. Треба дочекатися кінця зливи й потрапити на змієву територію. Його погляд упіймав здоровенний синець на руці пані Квєтки, який повільно розповзався по всій руці.

- Що це? – з жахом запитав.

- Далі тобі доведеться йти самому, – вибачилася пані Квєтка. – Та кудлата потвора встигла мене царапнути. Отрута розповзається по тілу.

-Але ж є якась протиотрута?! – невірячи своїм очам і вухам, вигукнув Вова.

- Ні… – старенька скорчилася під лапатими гілками, намагаючись зігріти своє тіло, що поступово хололо. Володя обняв її.

- Щ-що я м-можу д-для В-вас з-зробити? – цокаючи зубами, запитав, розуміючи, що це, швидше, буде голослівна обіцянка. Що може він зробити у ворожому незнайомому світі, де на кожному кроці чатує небезпека? Анічогісінько.

Стара мовчала. Володя злякався, що вона вже померла, так довго шум зливи не порушувало жодне слово.

- Виживи, – проказала пані Квєтка й слабо всміхнулася.