Розділ 10.1 Пані Квєтка

Зуби вистукували чечітку так завзято, що, здавалося, зараз емаль не витримає і вкриється павутиною тріщин внаслідок неконтрольованих ударів. Ну й холоднеча! Володя ближче притулився до скоцюрбленої старої, ховаючись від вогкості й сирості.

Пані Квєтка, схожа на мокру курку, зігріти не могла, і те, з якою швидкістю її полишали крихти дорогоцінного тепла, перетворюючи стареньку на задубілу крижинку, лякали й змушували притискатися до неї ближче. Обоє розуміли, що шум нічної зливи стане для пані Квєтки останнім дивом, яке вона побачить у цьому світі. Було важко осягнути розумом усю трагічність цієї ситуації. Володя був наляканий і не знав, як себе поводити й чим зарадити. Жінка ж трималася відсторонено, лише важко дихала й усе більше набувала схожості із зірваною й засушеною квіткою, тонкою висушеною пам’яттю про живу істоту.

- Ти хоробрий юнак, – прошелестів слабкий голос пані Квєтки, ледь чутний за гомоном шаленіючих крапель. Широка, розлога крона лапатої ялини, під якою тулилися втомлені й змерзлі мандрівники, намагаючись заховатися від зливи, повністю не рятувала від погодних умов, але, на диво, земля залишалася практично сухою, пориви вітру гули, однак не діставали під надійно укутану колючими гілляками затишну місцину.

- Й-й-я? – вистукуючи зубами, присоромився Володя. Яким-яким, але хоробрим себе він точно назвати не міг. Будь він хоробрим, пані Квєтка не помирала б у нього на руках. Не залишався б він у темряві самотності й загубленості.

- Не кожен би виступив проти Тіля, – продовжила жінка.

Володя примружив очі, відганяючи непроханий спогад, провокуючий опік від хвилі сорому й приниження. Де там хоробрість? Дурість. Але соромно було соромитися свого благородного пориву, адже не піддайся він праведному гніву – чи зміг би коли-небудь пробачити собі, що став би мовчазним співучасником вбивства пані Квєтки? Хоча вона й так помирає…

На мить гиденький хробачок подав голос, що не обов’язково було погоджуватися гинути разом зі старою жінкою, яка прожила повноцінне життя, адже він ще не бачив і чверті того, із чим довелося стикнутися їй. Однак Володя зітхнув і погодився з тим, що не зміг би жити з тягарем підлого вчинку, не зміг би дивитися на себе в дзеркало. Він не реверсянин, йому не доступні холоднокровні роздуми на тему обраності, він не здатен досягнути благородної мети – дібратися до Лігва Змія всупереч будь-яким обставинам. Розуміння совісті й честі у Володі інакше. Це його й губить.

У голові яскраво спалахнули спогади, як, покинувши Зоряну й Лютого, Володя разом із рештою рушив далі. Він тоді йшов похнюплений, завантажений невеселими роздумами. Зрадники. Як можна було залишити товаришів у небезпеці? Просто розвернутися і піти геть. І він був частиною зграї лицемірних слабаків. Володя був похнюплений, завантажений невеселими роздумами. На місці Зоряни міг бути він. Усі без жодної крихти жалю пішли б геть.

Так, він піддався на заспокійливі аргументи Тіля: «Зоряна під захистом Лютого. Вони ближче до цілі, ніж решта, якщо вірити годиннику-треку, тому їм загрожує менша небезпека. Якщо змусити їх чекати, поки знайдеться спуск у яр, поки всі зберуться до купи, то тим самим можна піддати їх ще більшій загрозі. У нас не було вибору. Якщо ніхто не знайде затишного сховку до заходу сонця, то схід може не побачити ніхто».

Все-одно почувався бридко. Відчував огиду до себе, ніби все ж таки кинув беззахисних людей у біді. Хоча Тіль мав рацію – треба було рухатися далі. Сам Володя не представляв ніякої цінності у ворожому світі й самотужки міг лише героїчно, або не дуже загинути. Пані Квєтка валилася з ніг, і її товариство ставало все більш обтяжливим. Тим не менш, ніхто її не полишав. Вже в останніх променях сонця Тіль, якому мовчки й одноголосно було віддано право на лідерство, помітив в корінні велетенського розлогого дуба крихітні дверцята. Володя вперше бачив такого неймовірного гіганта. Усі столітні дуби, які йому доводилось спостерігати в дендропарках, були карликовими в порівнянні з цим красенем.

Дверцята були не замкнені й гостинно впустили в округле приміщення стомлених мандрівників. Пара лавок, звірячі шкури й грубо обтесаний стіл – ось і вся обстановка. Тіль потер маленьку кулю, приліплену до низької стелі, змушуючи її запалати тьмяним світлом.

- Заночуємо тут, – досить бадьоро скерував Тіль і наказав дівчатам організувати перекус із припасів, покладених у рюкзаки. Любава подумала огризнутися й заявити про свої феміністичні права, але пара жартів і посмішок розтопили лід, яким почали вкриватися її риси обличчя. Все ж таки Тіль володів даром переконання, а його веселий норов притягував людей, мов магніт. Дівчата, незважаючи на втому, метеликами закружляли довкола столу, поки Тіль малював дивні символи на дверях. Не при справах залишилася лише пані Квєтка, яка й так мужньо долала відрізок дороги разом з усіма, не скаржачись на втому, і Володя. Якось не по-чоловічому буде, якщо він піде разом з дівчатами нарізати хліб і мазати його паштетом, а як допомогти Тілю не мав найменшого уявлення.

- Володь, посунь будь-ласка меблі в той куток, тут ми розстелимо спальні мішки, – врятував аверсянина Тіль, підморгнувши йому. Вова з радістю ухопився за можливість зайняти чимось руки.

Після організованого нашвидкоруч перекусу – простого, але поживного – тиск постійної і вже звичної напруги зменшився. Стало веселіше, і втома вже не навалювалася, а приємно гойдала, ніби після довгого марафонного бігу. Звичний до фізичних навантажень Володя відчував швидше моральне виснаження і стрес. Але й вони трохи притуплялися.