Розділ 9.3 У гнізді крилатої

За рогом було порожньо. Єдині маленькі дверцята, прошиті сталевими прутами, виявилися відчиненими. Ні охорони. Ні замків. Мабуть, Сирін була настільки впевнена в своїй владі, що не могла і припустити, що знайдеться безумець настільки навіжений, що подзвонить у дзвін. Простим смертним, вочевидь, хід у її обитель був заказаний. Якщо хтось і потрапляв у білі стіни палацу, то, одурманений співом крилатої жінки, до останньої клітинки належав їй. А нечисть… Гості страшної володарки були саме представителями нечисті. У цьому Зоряна не сумнівалася. Навряд у когось із них виникло б бажання сваритися з Сирін.

Скрипнули двері. Дзвін був старезний, схожий на сплячого бронзового звіра. Зоряна впевненим кроком підійшла до нього, дістала із крихітної сумочки сіль, посипала навколо себе, як радив Анчутка, малюючи захисне коло й благаючи, щоб воно подіяло. Стала всередину круга.

Ох і важкий дзвін! Мабуть, церковні дзвоняри в стародавні часи всі, як один, були м’язистими й глухими. Металевий язичок бовтався дуже високо над головою – не дістати. Щоб колокіл зазвучав, треба було його розгойдати. Сил це зробити при всьому бажанні у Зоряни не було. Дівчина трохи помучилася, намагаючись дострибнути до металевого язичка, потім облилася потом у спробах розгойдати бронзову грушу. Марно.

Сіла у відчаї на підлогу. Зняла туфлі на шпильці. Блаженство… Ноги аж затерпли від незручної колодки й підборів. Тоненька шпилька з металевими набійками. Цок-цок… Зоряна різко підвелася і, не маючи навіть надії, що це спрацює, застукала шпильками по бронзі дзвона. Звук не гучний і мало схожий на дзвін дзвона. Цок-цок – метал об метал. Нічого спільного з розкотистим «Бам-м-м».

Завило, запищало, заричало, загарчало, заскулило, заплакало, заторохкотіло, замигтіло. Невідомо, що робилося в маєтку, але звуки залунали такі, що кров холола.

- Як ти посміла наполохати моїх гостей! – в дверях стояла Сирін. Прекрасна в гніві. Люта, однак надзвичайно приваблива. Вона змінила спопеляючий погляд на поблажливий, побачивши порушницю спокою, відмітила сіль на підлозі.

- Дівчисько, – зневажливо кинула красуня.

За спиною крилатої господарки опинилося двоє рогатих стражів. Охоронці вже хотіли йти до закляклої дівчини, однак Сирін граційно змахнула рукою, зупиняючи їх, і раптом… заспівала. Зоряна, знесилена спробами розгойдати бронзового велета, сиділа на холодній підлозі в окресленому сіллю колі. Голос Сирін заворожував. Стало спокійно, затишно. Чого насправді боятися? Жінка люб’язна, гостинна, готова прийти на поміч.

Іди, дитя, мерщій до мене,

Ми разом сядемо до столу,

Скуштуєм пряників із медом,

Спочинеш – відведу додому…

Дійсно, а що тут такого? Відпочине трошки й попросить відправити додому. Мед… Стоп. Зоряна завмерла, вже занісши ногу, готова переступити захисне соляне коло. З дитинства на акацієвий мед у дівчини спостерігалася сильна алергічна реакція. Батьки суворо забороняли їй куштувати натуральний солодкий продукт, від якого їх доньку могло посипати червоними цяточками так, що живого місця не залишиться. Із солідарності утримувалися від вживання меду всіх сортів. Мед – не можна. Ця заборона викарбувалася в підсвідомості Зоряни й не підлягала порушенню.

Відчуття було таким, ніби щойно прокинулася. Перелякано опустила ногу. Сирін обірвала пісню, лагідний погляд щез, як малюнок на піску, злизаний морською хвилею.

- Ану йди сюди! – крилата жінка наказала Зоряні, але та захитала головою, відмовляючись, і відчайдушно затарабанила металевими підборами по бронзовому дзвоні. Сирін примружилася, ніби від сильної мігрені. Вочевидь, не такий і смертоносний для неї колокольний гул, а може просто Зорянине тарабанчання було комариним писком у порівнянні з повноцінним дзвонінням.

Кроки. Зоряна повернула голову й побачила Лютого.

- Любий, – ніжно поглянула на Мстивоя Сирін. – Приведи до мене, будь-ласка, цю хуліганку.

Лютий просканував поглядом приміщення, оцінюючи обстановку. Кивнув до крилатої головою, і пішов до Зоряни. Соляне коло пропустило його без жодного пручання. Мабуть, не діяв захист на людей. Ось такий він кінець. У нього темне волосся, що відливає грозовим небом. У нього аромат деревини. У нього очі, мов глибокі лісові озера. Упевнена хода месника, який знайшов свою жертву.

Бам-м-м… Зоряна ледь не оглухла від подібного до грому гуркоту, припала до підлоги, щоб не отримати по голові розгойданим колоколом. Лютий хитнув бронзову грушу, змушуючи, заспівати басом, загриміти.

Кілька секунд голосного скуління, мигтінь блискавиці, й тиша заполонила спустошений палац. Згинули гості, зникла охорона, вилетіла крізь вікно, мов пробка з пляшки шампанського, господарка палацу, рятуючись від дзвону.

- Самогубця – тримати вдома старезний церковний дзвін. Її самовпевненість, помножена на нахабство, зіграла злий жарт. А ти молодець, – перші щирі приязні слова від Лютого. Він витер спітніле чоло, трохи блідий, ніби після хвороби, і обдарував змученою посмішкою Зоряну, яка продовжувала сидіти на холодній підлозі. Дівчина знітилася. Згадала повний любові погляд, що плавив своїм теплом, направлений на Сирін. Присоромлено відвела очі й насупилася.

Дякую, – тихо промовив Мстивой, і опустився поряд із дівчиною прямо на підлогу. Скинув піджак, простелив долу. – Нам доведеться заночувати тут. Вирушати в дорогу небезпечно. І виходити з захисного кола до світанку теж. Сідай поряд, поки не перетворилася на крижинку – холодна підлога. Будемо спати по черзі. І розкажи як ти сюди потрапила і як додумалася дістатися до дзвона?