Розділ 9.2 У гнізді крилатої

Зоряна раптом відчула кураж. Гуляти так гуляти! А що, втрачати нічого. Можливостей стати чиїмось сніданком чи вечерею, накликати на себе біду стільки, що мізерна надія на порятунок виглядає крихітним зернятком поряд з Кіліманджаро. Будь що буде.

Серце кольнуло гострою шпилькою, коли серед гостей впіймала знайомий силует. Волосся дбайливо зібране в хвіст, відливало синім, гармонійно поєднуючись з насиченим темним, як нічне небо, синім костюмом, розшитим чорним шовком. Чорна сорочка, чорні черевики. Ніби зійшов із історичного полотна, однак перемальованого на сучасний лад мультиплікатором нашумілого аніме. Гарний, мов божество. І такий же далекий. Погляд холодний, мов крига. Губи міцно стиснуті. Щось у Лютому було чуже, незнайоме і навіть лякаюче. Щось надавало йому схожості з неживою істотою.

Зоряна дуже приблизно уявляла, як саме рятуватиме Мстивоя. Схопить за рукав і скаже: «Я тут, біжімо»? Його ніхто не тримає, не прив’язує. Хоча… Серце йокнуло, коли очі Лютого налились теплом, ніжністю, нерозтраченою любов’ю. Він дивився в сторону Зоряни. Вуха дівчини запалали, мов охоплені пожежою. Щоки зааліли. Ніби окропом обдало. Серце затріпотіло, мов метелик, спійманий в долоню. Їй же не подобається цей зверхній відлюдько. Що за реакція?

Лютий рушив уперед, оминув Зоряну, мов незнайомку, залишивши її стояти зніяковілу, обурену й розгублену. З ніжністю взяв за руку молоду жінку, лиш на пару років старше за себе. Прекрасну, незвичну, обдаровану згорнутими на спині крилами. Янгол у плоті. Так ось кого пригорнув поглядом, ось кому дарував невисловлені почуття.

Що Зоряна в дійсності знає про Лютого? Нічого. Анічогісінько. Можливо, це його знайома. Його кохана, яка змусила покинути дурниці про Лігво Змія й насолоджуватися життям, спілкуванням із нею. А русява пампушка, обтягнута червоною сукнею, на пів голови вища за свій звичайний зріст завдяки високим незручним підборам? Ніхто. Знайома. Одна сторінка в книзі, навіть не розділ. Зоряна була зла на себе. На Анчутку, що заморочив, обдурив, посміявся над нею. Нащо рятувати того, кому поміч зовсім непотрібна? Рятувати від чого? Від щастя, яке огорнуло Лютого, мов парадна форма?

Жінка царським жестом кивнула Лютому, обдарувала посмішкою, мов погладила собаку. І хто б міг повірити, що цей гордяк погодиться на подібні відносини. Зоряні стало шкода його. Але кожна людина має право на вибір. Він свій зробив.

Треба зосередитися, що робити далі. Зоряна не мала ні найменшого поняття. Все чуже. Чужий світ, чужі порядки. Лютий знову ковзнув по ній поглядом, ніби не впізнав. От же ж! Може, дійсно не впізнає…

- Панночко, дозвольте, – Зоряна відчула, як її долоню взяла чиясь гаряча широка рука. Теплі губи ковзнули по тильній стороні її долоні. – Микита Вовкулачий.

Дівчина побачила високого, широкоплечого юнака з кудрявою, чорною, мов смола, шевелюрою, схожою на густу псячу шерсть. Волосся навіть на руці було довгим, чорним, закручувалося в маленькі кілечка. Обличчя напротивагу чисто виголене. Зоряна подумки схрестила пальці, благаючи, щоб «Вовкулачий» відносилося до ексцентричного прізвища, а не до природи хлопчини.

Дівчина не вміла тактовно відмовити. Щось промямлила невиразне, на що Микита не звернув найменшої уваги, і потягнув її на танцпол, на який перетворилася центральна частина пишної зали. Ніяких вальсів, танго чи менуетів. Звичайний, як у народі кажуть, «мідляк». «Вовкулака» обхопив свою партнершу однією рукою за талію, другою взяв тремтячу дівочу долоню й зграбно повів у танці.

Гарна до щему мелодія в поєднанні з проникливим голосом торкали найтонші струни Зоряниної душі. Пісня ластилася домашньою кішкою, муркотіла, потім тріскалась розбитою склянкою й нила свіжою раною, капала краплями крові на оголені нерви.

Ти приходиш до мене в сутінках,

Вдень лишаєшся сірим спогадом.

Залишаєшся невимовною,

Залишаєшся нерозгаданою.

Сонне місто бадьориться кавою,

Розганяє нічні дарунки,

Ти для мене лишаєшся спогадом,

На устах кави терпким цілунком.

Про що співають у романсах? Про любов, про що ж іще, подумала Зоряна. Однак ця пісня не пройшла повз, торкнулася, мов пташина черкнула крилом.

Микита нагадав про себе, міцніше притиснувши свою партнершу й намагаючись заглянути в очі, потім щось зашепотів прямо у вухо. Лоскотно. Зоряна засміялася. Спробувала трохи відсунутися, розширити простір між нею й хлопцем, але той не дозволив. Стало ніяково, й мелодія пісні відійшла на другий план. На передньому замаячило завдання якнайшвидше змитися від нав’язливого Микити.

Злість на Лютого збадьорила. Зоряна опинилася тут серед дивних людей, не схожих на людей, саме через нього. І тепер юнак просто ігнорує їхнє знайомство, упадає за своєю красунею, стелиться перед нею килимовою доріжкою. Вона так просто цього не залишить. Підійде до нього й напряму запитає, що їй далі робити. Нехай накаже своїм знайомим провести її до Лігва, якщо сам не збирається йти. Чи дати хоча б якихось запасів на дорогу, бо ніч вже близько.

Музика зашуміла прибоєм і затихла. Зоряна швидко подякувала за танець Микиті і, як дівчина з пісні, вислизнула з його рук, мов нічна примара, доки той не зорієнтувався. Ковзнула повз двох рогатих леді, оминула бридкого чоловіка зі свинячими ратицями замість ніг, переступила через довгий зміїний хвіст товщиною з колоду й опинилася поряд із Лютим. Смикнула його за рукав, відволікаючи від розмови з парою чоловіків з червоними очима-вугіллями й підкрученими чорними тонкими вусиками.