Розділ 9.1 У гнізді крилатої

Мармурові сходи кольору «айворі», який так подобався Зоряні, свідчили про заможність та статус володаря будівлі. Зайшовши крізь різьблені двері, більше подібні до старовинної брами, у просторий хол, залитий яскравим сонячним світлом крізь вікна на всю стіну, дівчина примружилася. Кроки м’яко поглинула червона килимова доріжка. Молодик, схожий на актора, що втік із вистави «Наталка Полтавка», провів Зоряну всередину просторої, пишно вбраної зали. Обстановка приміщення була виконана в класичному стилі, однак досить сучасному. Незвична суміш просякнутих історією меблів і стін із металевим присмаком технічних новинок, про які на Аверсі ще не чули, була приправлена магічними диковинами.

Зала заповнена гостями. Шикарні сукні найдивовижніших стилів і найнеймовірнішого дизайну. Та й самі запрошені змушували Зоряну тримати ввічливу усмішку, що склеювала челюсті й не давала їм роз’їхатися в подиві й видати шок.

Декого з гостей Сирін не можна було назвати людьми. Навіть більше, мало кого можна було приєднати до людського племені. Зоряна чи не єдина могла похвалитися чистокровністю й відсутністю таких додатків як крила, роги, хвіст, зелений колір шкіри, триметровий чи навпаки п’ятдесятисантиметровий зріст, щупальця чи луска. Страх виконував роль шампанського з бульбашками – вдарив в голову й віднімав ноги. Рухатися було страшно. Здавалося, що кінцівки втратили зв'язок із мозком і підняли відвертий бунт, відмовляючись підкорюватися володарці. Зоряна ховала хвилювання за приклеєною усмішкою, сподіваючись, що оточуючі її істоти не помітять фальші й не звернуть увагу на непрошену гостю.

Довга червона сукня, розшита шоколадного кольору вишивкою, приховувала тремтячі коліна. Ноги боліли від високих підборів, протестуючи проти незвичного взуття, але Зоряна старанно переставляла їх, перетворюючи із задубілих тремтячих ходуль на нормальні кінцівки. Волосся, злегка зібране на потилиці, змокло від холодного поту, однак щоки пашіли, ніби щойно з тріскучого морозу.

Анчутка, як і обіцяв, телепортував русяву дівчину в маєток Сирін, та ще й при цьому одним клацанням волохатих пальчиків надав своїй ноші привабливого вигляду – одягнув як належить і нафарбував, ніби щойно з салону краси.

Зоряна міцно стискала в руках маленьку розшиту сумочку, набиту сіллю – раптом пригодиться. Однак Анчутці пообіцяла за цю послугу більше не тривожити його, не викликати і не підривати авторитет дрібної нечисті. Залишалося сподіватися, що чортеня повідомило правду – таємнича крилата істота має в своєму розкішному старовинному маєтку бронзовий дзвін, який не використовувався сотні років.

Нащо Сирін зберігати у власному палаці свою погибель? Може, Анчутка збрехав? Якщо звук дзвона небезпечний для Сирін, це ніби людині тримати вдома на видному місці заряджену зброю чи гостру, мов лезо, шаблю. Лоскоче собі нерви? Зоряна зітхнула.

Щоб розвіяти морок, накликаний крилатою красунею, доведеться вдарити у дзвін. Як це зробити, якщо довкола буде купа охорони, або смертельний для господарки маєтку атрибут буде захований у недрах будівлі за сімома замками, думати не хотілося. Зоряна вирішила діяти по ситуації й сподіватися, що схематичний план спрацює. Раптом щоб врятувати Лютого буде достатньо просто з ним поговорити?

- Шсссс-ссс-сс? – улесливо запитав вкритий зеленими бородавками молодий чоловік, пропонуючи Зоряні щось схоже на живих хробаків, викладених у корзинки з пісочного тіста. Тамуючи приступ нудоти й відрази, дівчина ще ширше всміхнулася натягнутою усмішкою й захитала головою, бодай дивак не прийняв її мотання зі сторони в сторону за «так». Інша дівчина з довгим болотного кольору волоссям і парфумами з присмаком тини з насолодою прийняла частування, і Зоряна похапцем відвернулася, щоб не бачити як хробаки сховаються в пащі істоти, аж причмокуючої від насолоди. Вкритий мохнатою шерстю молодик відсалютував їй склянкою з червоною рідиною, підозріло схожою на кров. Дівчина ще міцніше стиснула свою сумочку з сіллю, імовірно, нічого не варту в боротьбі з нечистю, однак так відчувала себе впевненіше, ніби стискала свій страх за горло.

Лунала доволі приємна музика, яка відволікала Зоряну від похмурих думок і почуття безнадії. Вона кілька разів глибоко вдихнула, налаштовуючи себе на бойовий лад – ніколи себе жаліти, ніколи боятися, треба діяти, треба брати себе в руки, треба бути сильною. Ні від кого чекати допомоги. Якщо шанс на порятунок не вигризти власними зубами, то він змарнується. Назад дороги немає.