Розділ 5. 3 Розкол серед компанії обраних

Захрустіли кущі, й на поляну викотилося ведмежа. Гарненьке, кругленьке, плюшеве. З подивом і цікавістю вирячилося на людей, поблискуючи чорними очима-намистинками. Тихенько загарчало.

- Швидко всі геть звідси! За мною! – тихо, але дуже виразно скомандував Тіль, відчайдушно жестикулюючи.

Зоряна відчула, ніби голка зі здоровенного шприца ввіткнулася десь нижче спини й підскочила, як пружина. Коли ж закінчиться цей сюрреалістичний жах?! Дівчина навшпиньках направилася в сторону своїх товаришів по нещастю, що оперативно скупчилися й потихеньку гуськом залишали облюбовану ведмежам поляну, без бою здаючи позиції косолапій крихітці поки не прибігла його далеко не така мила матуся. Рюкзак! Зорянин клунок залишився лежати на землі, мов покинута сирітка. Дівчина, секунду повагавшись, повернулася за єдиними речами, що в неї були в цьому світі. Швиденько підхопивши рюкзак, Зоряна підвелася, щоб наздогнати решту, однак заклякла. Хрусь-хрусь, тріщали зарості малини. На поляну, важко похитуючись, виповзала ведмедиця. Бура шубка, блискучий темний ніс, круглі очі. Збільшена в рази копія милого ведмежатка. Чому ж так страшно?

Зоряна відчула, як затряслися колінки, збираючись підкоситися в найбільш непідходящий момент. Ведмедиця потягнула носом повітря, пофиркуючи й перевалюючись з однієї масивної лапи на іншу. Унюхавши загрозу, рявкнула до неслухняного дитятка, і воно бурим м’ячиком закотилося за надійну мамину спину. Доросла тварина загрозливо дивилася прямісінько на закляклу Зоряну. Чорт смикнув її повернутися за рюкзаком, не інакше! Ведмеді загризають жертву чи вбивають її одним ударом масивної лапи? Дівчина колись дивилася передачу про містечко на краю з лісом, де живуть ведмеді, і диктор детально розповідав, що треба робити при зустрічі з ними, як реагувати. Тікати? Лізти на дерево? Дивитися в очі хто кого передивиться? Чи навпаки опустити очі долу, впасти й прикинутися мертвою? Зоряна не пам’ятала. Але стояти й чекати поки ведмедиця, повільно розкачуючи велетенське тіло, вкрите бурою шубою, йде до здобичі, мабуть, найгірший варіант. І дівчина кинулася тікати щодуху. Ззаду почулося грозове ревіння – тварина погналася за втікаючим обідом для дитинчати.

Куди поділися Тіль, Володя, Вербава, Любава і Лютий?! Пані Квєтка?! Де вони?! Невже кинули Зоряну? Не помітили, що вона не пішла разом із ними? Чи навмисно позбулися конкурентки на честь потрапити в лапи Змія?! Думки стрілами проносилися в голові, не помножуючи розуму й не даючи відповіді на запитання, що вигулькували одне за одним. Куди бігти?! Дівчина навіть встигла подумати, що їй слід було б відвести ведмедицю в протилежному напрямку від людей, із якими звела її доля. Врятувати їх, пожертвувавши собою. Але лише в голові такі героїчні помисли були привабливими – коли дивишся фільм, умостившись під ковдрою, чи, безпечно розвалившись у кріслі, читаєш пригодницький роман. В реальності хотілося наздогнати хоч когось, хто порятував би, прогнав би голодного звіра. Чи зможуть Зоряні допомогти її... «друзі» не повертався язик сказати.

Дівчина послизнулася й проїхалася на м’якому задньому місці по вогкій землі, спробувала підвестися і з жахом усвідомила, що ґрунт під нею починає рухатися, провалюватися, втоплюючи її руки, ноги.

- Хапайся! – почувся голос Лютого, який в кілька величезних кроків наздогнав Зоряну, схопився за молоде дерево, що оголило коріння над краєм урвища, і спробував дотягнутися до жертви власної недбалості. Дівчина в паніці не помітила обриву й тепер разом із пластом землі повільно спливала на дно. Ще можна було, борсаючись, спробувати простягнути руку й схопитися пальцями за долоню Лютого, спробувати врятуватися. Дівчина з останніх сил відштовхнулася, відчуваючи як опора під нею сповзає вниз. Лютий, дивним чином тримаючись за дерево зігнутими в колінах ногами, випростався, подався назустріч Зоряні й ухопив її за капюшон куртки. Тканина затріщала, але витримала. Дівчина лицем проїхалася по багнюці, перемішаній із листям і гілками, набивши повний рот сміття, роздираючи долоні, але змогла таки подати руку Лютому, який в ту ж секунду смикнув її, як шкідливе кошеня, на себе, в останню секунду забравши з траєкторії руху ведмедиці. Тварина сторчма полетіла вниз, безпомічно загрібаючи лапами, а за нею вслід покотилося неслухняне ведмежа, яке, замість того щоб чемно чекати маму з полювання, побігло за нею.

- Я тримаю, – вичавив крізь зуби Лютий, намагаючись втримати слизьку, вкриту вогкою землею Зоряну. Дівчина великими, мов блюдця, очима перелякано дивилася на свого рятівника, звисаючи над урвищем, що вишкірилося обваленими шматками землі, обламаними гілками та камінням. Ведмеді вже обтрусилися й чкурнули подалі від небезпечного схилу. Дерево, за яке тримався чорнявий юнак, загрозливо затріщало, повільно схиляючись вниз, стогнучи та пручаючись, але невідворотно завалюючись. Довге блискуче волосся, перев’язане стрічкою, вибилося з хвоста Лютого. На вилицях від напруги ходили жовна. Бліда шкіра почервоніла від приливу крові. Але юнак не відпускав Зоряну, схопивши її слизьку долоню обома руками. Дерево нахилилося, благально простягаючи оголені корені, втрачаючи зв'язок з ґрунтом. Лютий зісковзнув вниз, так і не витягнувши дівчину. Обоє плюхнулися на нерівно обвалений схил урвища, провокуючи новий зсув, і, мов в аквапарку, поїхали вниз на дно, купаючись в бруді.

Зоряна верещала, мов її ріжуть. Заплющила очі, благаючи, щоб ніяка гілка не виколола їх. Лютий падав мовчки. Так здавалося лементуючій щодуху дівчині. Чи може просто голос Лютого потонув в ультразвуку, який видавала горлянка Зоряни?

- Ай, ой, рятуйте, поможіть, ай, а-а-а! – безкінечна пісня дівчини, яка втратила будь-яке відчуття реальності і, здавалося, загубилася в безкінечності, залишившись навички відчувати час. Залишилося тільки зараз і тепер, що настовбурчилися, мов, їжаки, гострими гілками, твердими колючими каменюками, брудом, що заліплює очі, вуха й лізе в рот. Нарешті дно. Шмяк.