Розділ 5. 2. Розкол серед компанії обраних

Ліс, у якому опинилися обрані, був, мов дві краплі води, схожий на той, у якому прийшла до тями Зоряна. Ті ж старезні дерева, розбавлені молодняком. Те ж розсіяне світло, що тоненькими павутинками пронизує повітря, пробиваючись через густі крони. Ті ж запаморочливі аромати зелені, пряного палого листя та сирої землі. Ті ж самі Дикі Землі.

Виття повторилося. Володя відчув, як кожна волосинка відділяється від спітнілої шкіри й стає сторчма, мов наелектризована. Невже знову песиголовці?

- Нам слід забиратися звідси, – промовив Тіль.

- Це песиголовці? – тривожно запитала Зоряна.

- Не схоже, – відповідь Тіля заспокоїла. Але ненадовго, бо наступна фраза напустила ще більше густого варива страху, – Більше схоже на вовкулак.

- Давайте не будемо переконуватися на власній шкурі, хто це, – промовив Лютий. – Пропоную рушити за стрілкою годинників-треків і не чекати ані вовків, ані вовкулак. Ні ті, ні інші вдень не нападуть. До сутінків нам треба знайти безпечну місцину.

- Ви добре знаєте ці місця? Може, все-таки не варто йти в пащу Змія? Давайте виберемося звідси, – запропонував Володя, особливо не розраховуючи на підтримку його ідеї.

- Він не їстиме нас, – твердо відповів Тіль.

- Звідки ти знаєш? – запитав Володя, переконуючись усе більше в тому, що його супутники геть не мають здорового глузду. Якщо припустити, що все, що відбувається, не є наслідком вживання галюциногенних грибів, то без реверсян шансів вибратися з небезпечних Диких Земель немає зовсім, а про те, щоб повернутися додому й мови не йде. Опинившись у Вивороті, хлопець одразу ж наткнувся на компанію обраних. Він пробував дізнатися, де він та що відбувається, і все більше переконувався, що потрапив до лап божевільних, або став жертвою дурного розіграшу. Поки не з’явилися песиголовці. З моменту появи жорстоких кровожерливих чудовиськ уявлення Вови про реальність встало з ніг на голову. Він досі не міг до кінця усвідомити весь масштаб подій, героєм яких випадково став.

- Опинитися у Змія честь. Це наймудріша, найдревніша, найжорстокіша і наймилосердніша істота водночас, – терпляче пояснив Тіль.

- Я розумію, що я нічого не розумію, – тихо пробурмотів Володя, усвідомивши, що нічого більш путнього не доб’ється. Реверсяни сприймали існування Змія як належне, у них не виникало ані зайвих вагань і сумнівів, ані запитань. Для них Змій – це Божество, окутане таємничістю. Повага до ящера, якщо Змієм називають вони ящера в класичному розумінні, не давала їм права руйнувати міфи щодо нього й піддавати сумнівам з народження міцно вбиті в голови аксіоми. Володя уявляв собі істоту крилатим допотопним жителем Юрського періоду, чомусь, схожим на м’ясоїдного диплодока з двома головами на довжелезних шиях та кажанячими крилами.

- Хлопче, не намагайся зрозуміти те, що треба усвідомлювати не мозком, а серцем, – подала голос бабуся, поклавши теплу, вкриту густою павутиною зморшок долоню на плече вищого від неї на півтори голови юнака. Поманила його пальцем, щоб нагнувся, і тихіше додала: - Якщо ти опинився тут, назад дороги немає. Всі шляхи ведуть до Змія.

Товариші по нещастю домовилися рухатися в заданому годинником-треком напрямку, роблячи привал кожні дві години. Спершу юнаки-реверсяни бажали не витрачати дорогоцінний час на відпочинок до самої нічної стоянки, але пані Квєтка не могла витримати такий темп. Як для восьмидесятишестилітньої жінки рухалася вона напрочуд жваво, однак не в порівнянні з завзятими підлітками. Зоряна вся спітніла і захекалась, намагаючись встигнути за юнаками й дівчатами, що рухалися так швидко й злагоджено, ніби в них були приховані моторчики. Її пухкі щічки пашіли так, що можна було на них яєчню смажити, а одяг можна було б викручувати від поту, якби він не був зроблений із якогось напрочуд зручного дихаючого матеріалу, що швидко сохне й не залишає на собі неприємний запах. Вже на другому привалі Зоряні здавалося, що далі вона зможе лише повзти. Пані Квєтці дівчина лише співчувала. Бабуся не казала жодного слова жалю й намагалася не затримувати інших, але втома просякнула кожну її зморшечку. Літня жінка сиділа, нерухаючись, прикривши тонкі повіки, ніби спала.

Світло, що пробивалося крізь густе листя, набувало помаранчового відтінку. Сонце давно перевалило за південь і поступово, мов велике соковите яблуко, ставало все насиченішого кольору, достигало й готувалося через годину-другу, підточене сутінками, зірватися з неба й закотитися за горизонт.

Лютий з Тілем ставали все похмуріші. Жартівливий блондин, який спершу не минав нагоди по-доброму підколоти когось із дівчат, ставав все скупіший на посмішки. Судячи з того, що доводилося чути Зоряні з коротких розмов юнаків, сподівання на те, щоб знайти безпечне місце для ночівлі поки що не справджувалися. Таємнича загроза все ближче підкрадалася з-за обрію, чатувала на стомлених мандрівників, облизувалася, відчуваючи легку здобич.

Зорянині нерви, які напрягалися, мов струни, й готові були ось-ось із рваним дзенькотом луснути, нарешті обм’якли. Байдужість, міцно вплетена у втому, ватною ковдрою окутала її тіло. Дівчина лягла на землю, підклавши під голову рюкзак, і відчула, як її свідомість гойдається, мов човен, що чекає на відплиття по ріці сновидінь. Ось і сни наяву: закопошилася тінь між корінням дерева, приймаючи вигляд якоїсь зітканої з темряви істоти, заклубилася. Випустила щупальця, обережно прощупуючи все довкола. Потягнулася тоненькою стрічкою до найближчої людини – Любави, готуючись оплести її випростані в елегантній позі ноги.