Розділ 8. Анчутка

- Вставай, – грубе штурхання змусило Зоряну, мов буйок, різко спливти на поверхню з озера сновидінь. Згадавши пережите, різко сіла. Ані відьом, ані болотяника, ані темряви. Сонце намагалося пробитися крізь сухе гілля верби, полоскотати теплом прим’яту від спання в незручній позі Зоряну, однак болото покривалося зеленою димкою, ніби тонкою плівкою, й поглинало світло, недаючи розігнати неприродні для ясного усміхненого ранку сутінки.

– Нам терміново треба знайти питну воду, – сказав Лютий, темний, наче хмара. Ну так, то Зоряна вночі частувалася відьомським пійлом, хоч загасила спрагу, а він давно вже без краплі рідини.

Дівчині стало соромно. Вона завжди дивувалася з дурості казкових героїв, які, опинившись на роздоріжжі біля каменю з вказівками «поїдеш наліво – втратиш коня, поїдеш прямо – погибель знайдеш» і так далі, замість того, щоб подумати головою й повернути назад, уникнути негараздів, вирушали назустріч неприємностям, ігноруючи перестороги. Як так можна?! А тепер Зоряна сама опинилася на місці тих дурнів – на вогонь пішла, води попила, та ще й ледь і себе, і Лютого не згубила.

Надулася, мов сова. Перепрошувати за те, що сталося, було якось незручно. Спробувала заглушити сором і робити вигляд, що нічого не трапилося. Зробилося взагалі гидко від самої себе і своєї безхарактерності.

- Вибач… – тихо-тихо, мов мишка, прошепотіла Зоряна.

- Ти аверсянка, – констатував Лютий. – Тепер будеш знати, що тут все інакше, що я не жартую і недотримання моїх порад може виявитися несумісним із життям. Обійшлася малою кров’ю.

- А де ті монстри? – обережно запитала Зоряна, намагаючись не демонструвати радість і полегшення від того, що все-таки зважилася перепросити, й Лютий не став її жорстко відчитувати чи насміхатися з неї.

- Вдень не покажуться, – заспокоїв Лютий. – Однак відьми, можливо, тепер підуть за нами. Вони так легко не відпустять здобич. Та й водяник не спустить із нас ока. Вдень щонайбільше, слід чекати від нього спроб налякати болотними газами.

Зоряна зблідла, серце малодушно жухнуло вниз.

- Не бійся. До сутінок шкоди не зроблять. Будеш мене слухатися – все буде нормально. А тепер вперед, – Лютий виламав дві міцні гілляки й урочисто вручив одну своїй супутниці.

Пити хотілося неймовірно. Через кілька годин виснажливого блукання трясовинням Зоряна почала з апетитом поглядати на темні омути, ігноруючи думки про величезну кількість шкідливих бактерій і мікроорганізмів, для яких був чудовий мікроклімат у стоячій воді. Скуштувати на смак баговиння й промучити в якості бонусу від діареї чи гарячки не довелось – до обіду мандрівники приблукали до твердої суші. Дівчина безсило опустилася на землю, мріючи на кілька хвилин прикинутися частиною пейзажу і не зрушити з місця навіть під натиском підйомного крану.

Лютий виглядав, м’яко кажучи, недобре. Однак він не нарікав, не жалівся й не підтримував спроби супутниці зав’язати розмову. Спершу Зоряна злилася на мовчазного юнака  і з зітханням згадувала веселого жартівливого Тіля. Наскільки ж приємнішою дорога видалася б поряд із комунікабельним блондином! Лютий на перший погляд не виглядав відлюдьком, навпаки, вів себе дуже по-джентельменськи, але, опинившись із Зоряною наодинці, сторонився її, і дівчині навіть здавалося, був на неї злим. Ну так, через неї вони відбилися від групи обраних, але винуватити себе аверсянка не збиралася. Вона й так всіма силами намагалася пристосуватися до жорстокої дійсності й стійко витримувати випробування. Поки що це не досить добре виходило, але саме бажання не вдатися до ридань і прокльонів, а йти далі й не зупинятися вже коштує дорого.

Лютий залишив Зоряну напівлежати на землі, а сам пішов на розвідку. Виявилося, що радіти закінченню гиблих боліт поки що рано. Годинники-треки проклали дорогу через невеличкий острівець твердої землі. Колись він був навіть заселеним, про що свідчив старий колодязь та похилена під вагою прожитих літ, вросла в землю хатина. Солом’яна стріха майже згнила, однак всередині ще стояла добротна піч і кілька розтрісканих дерев’яних лавок. В кутку в смітті Лютий знайшов іржаве відро та поїдений часом видлубаний дерев’яний посуд. Взявши одну велику миску, він зачерпнув з колодязя води, яка виявилася джерельно чистою й наповняла кам’яну кладку по самі вінця – бери хоч руками. Жадібно втамувавши спрагу, Лютий вмив лице, руки, розчепіреною п’ятірнею розчесав засмальцьоване брудне волосся й покликав Зоряну насолодитися знахідкою.

Нахлюпавшись вдосталь, обоє подорожніх дійшли єдиного рішення відпочити пару годин і спробувати приготувати якийсь перекус. Знайдене серед мотлоху кресало стало справжнім скарбом – Лютий розпалив вогнище. Клопочучи біля багаття, Лютий повеселів і трохи розговорився.

- А що то були за зелені чортенята? – поцікавилася Зоряна, старанно відтираючи піском бруд зі старого посуду та вимиваючи його водою. Навіть мідний котелок знайшовся – прим’ятий, але для того, щоб нагріти води, згодиться.

- Не скажу, – відповідь Лютого неприємно кольнула. А що ще чекати від цього мовчуна? Нашкрябав палицею на землі «Анчутка».

- Вголос не кажи. Бо з’явиться й потім переслідуватиме тебе. Дрібний шкідник, завжди приходить до того, хто промовляє його ім’я, – пояснив Лютий.

- А нащо ти креслив коло? – поцікавилася Зоряна.

- Воно захищає від нечисті. Краще ще посипати солі, однак чого немає – того немає. Раптом з’явиться нечисть – окресли коло довкола себе. Якщо встигнеш – вигадаєш собі деякий час, – розговорився Лютий.