Розділ 7. Відьми проти болотяників

 Жар вогню не був привітним. Чим ближче стара, наділена неймовірною силою жінка підносила Зоряну, тим більше обпікало полум’я, тим пекельніші муки з’являлися в уяві бідної дівчини. Її запросили на вечерю не в якості гості, а в якості основної страви. І немає можливості врятуватися, покликати на допомогу. Невже Зоряні судилося стати їжею – якщо не змія, то людоїдок?

Різкий промінь світла пронизав розмиту багаттям темряву, вдарив прямо в очі старої. Жінка заверещала противним голосом, несхожим на людський. Закаркала вороном. Засміялася гієною. Заплакала виверною. Зоряна випала з рук старої, обпекла лікоть об палаючу головешку, зойнула, прийшла до тями, повернула чутливість кінцівкам.

Лютий схопив її за шкірки й притиснув до себе, крутнувся довкола себе, невідпускаючи дівчину, намалював правильне коле палицею, провівши по землі. Красуня заверещала, зашипіла, випустила кігті і з нелюдською швидкістю кинулася на Лютого з Зоряною. Її кінцівки неприродньо вигнулися, очі налилися кров’ю, однак схопити здобич не вдалося. Намальоване коло, немов невидима стіна, відштовхнула потвору.

- Відьми, – сердито сплюнув Лютий, спокійно спостерігаючи, як казяться за межами захисного кола дві розлючені істоти, які втрачали все менше схожості з людьми. Зоряна перелякано смикнулася.

- Стій! – Лютий міцніше прижав дівчину до себе, щоб не заступила ненароком за маленький намальований палицею по землі крихітний острівець, у якому ледь вміщалися двоє. – Зітреш захисну лінію – загинеш. Поки ми в колі – у безпеці.

Зоряна затрусилася від емоцій, що зашкалювали. Захотілося прокинутися, втекти від кошмару.

- Тихо ти, – вже не так суворо додав Лютий і чи то незграбно погладив Зоряну по спині, змушуючи сховати обличчя в себе на плечі. – Не дивись. Тобі необов’язково це бачити. Ти в безпеці.

- Щ-що тепер робити? – пискнула Зоряна, намагаючись заспокоїтись.

- Чекати ранку. На зорі вони згинуть або сховаються й не матимуть злої сили. А поки що говори, розказуй, як ти опинилася тут і нащо пішла до відьом? Я ж тобі наказував, попереджав…

Зоряна сердито засопіла. Авжеж! Наказував. Лише накази роздає, нічого не пояснює. Був би відвертіший – не довелось би знову її рятувати. Вдячності не дочекається!

- Злі відьми відновлюють молодість і красу, варячи молодих дівчат живцем. Ти сама пішла їм у пащу! Просто залізла в розчиненого рота, всілася на язика й сказала: «Їжте мене»! – коротка розповідь Зоряни не знайшла підтримки й розуміння у Лютого, і він холодно відчитував дівчину, обіймаючи її, недаючи ступити за лінію вузького захисного кола й недозволяючи дивитися на все дедалі більше скаженіючих відьом, злих через те, що не можуть дістатися здобичі. Вони завивали й шкварчали, царапали довжелезними сталевими кігтищами по землі, однак не могли торкнутися невидимої стіни-оберега. Намагалися налякати здобич, щоб відсахнулася, кинулася вбік і заступила за ледь помітну, поспіхом нашкрябану лінію.  – Та, що молодше виглядає, сита. А її сестра почала змінюватися й ставати бридкою через те, що давно не пила цілющого варива. Ти розумієш, що чим більше жертва мучиться, тим більше краси отримує карга?

Спокійний голос Лютого, у якому дзвеніла сталь, хоч і повідав страшну правду, яка була неспроможна вкластися у звиклій до іншої реальності голові, почав заспокоювати Зоряну. Притиснута до його тіла, оповита ароматом деревини, чомусь притаманним юнакові, вона поступово переставала труситися й нервово здригатися. Так, хлопець розказував жахливі речі, відчитував її, мов дурне дівчисько, але вперше розмовляв із нею, пояснював, він у черговий раз прийшов на допомогу. Зоряна раптом усвідомила, що Лютий розмірено бубонів про відьом і їх уподобання для того, щоб розмовою відволікти її від злих думок та від устрашаючої дійсності.

- Не дивись. І нічого не бійся. Залишилось недовго, – промовив Лютий, коли відьми розійшлися не на жарт. Він глянув на годинник-трек, вдоволено цокнув язиком. Перестороги були зайвими, бо Зоряні зовсім не хотілося дивитися на злих тіток, які прикликали на поміч болотяних чортів. Піднявши очі й побачивши зелених рогатих створінь із довжелезними хвостами й копитцями, дівчина заховала лице у Лютого на грудях. Ні-ні-ні, краще стояти так, бо серце не витримає й розірветься, якщо дивитися на цих тварюк.

Раптом Зоряна відчула як напружився Лютий. Він різким рухом відправив дівчину собі за спину й наказав: «Стій і не рухайся!»

Одне з чортенят виявилося кмітливішим за інших, схопило тліючу головешку голими руками й перекидаючи з руки на руку, ніби гарячу картоплину кинуло її на землю, де-не-де вкриту пожухлою травою. Головешка приземлилася прямісінько біля захисного кола, за яким ховалися Зоряна з Лютим. Чортеня вдоволено вишкірилося. Трава в секунду зайнялася й тліючою змійкою почала швидко рухатися до лінії, збираючись перетнути її за кілька секунд.

Лютий приготувався до найгіршого. До світанку залишалися лічені хвилини, однак нечисті вистачить і кількох секунд, щоб розправитися з беззбройними мандрівниками. Вогонь лизнув захисне коло, руйнуючи його, й відьми з переможним вереском кинулися до молоді, захлинаючись слиною й розцарапуючи себе ж своїми ж пазурищами.

Лютий приготувався захищатися як міг. Найтемніша ніч перед світанком. Найсильніша нечисть у цю пору, бо відчуває, що скоро її час мине. Світло годинника-трека не допоможе, лише розлютить відьом і чортів, ніби колючка в лапі розлюченого звіра.

- Ах ви ж тварі! – раптом сердитим гулом пронеслося понад болотом. – Стояти!!! Як ви смієте розводити тут пожежу?!