Розділ 6. Болотяна мандрівка

Зоряна сердито попленталася за Лютим, який досить бадьоро покрокував вперед, продираючись крізь лісові хащі й іноді зупиняючись, щоб роздивитися щось на землі чи на рослинах. Він ігнорував важке почервоніле помираюче сонце, яке вже майже дісталося краю обрію й було готовим ось-ось втомлено впасти й закотитися за горизонт. Ставало все прохолодніше й дихати ставало легше. Розпашілі спітнілі обличчя обох мандрівників радо зустрічали кожну коротку появу по вечірньому свіжого вітерця.

Дихання дівчини швидко збилося від незвичного фізичного навантаження, але вона, хоч і пихтіла мов той їжак, що вийшов на полювання в нічному садочку, але не скаржилася. Її неприємно вразило те, як холодно Лютий відвернувся й навіть не цікавився, чи йде вона за ним, чи вже впала й валяється десь знесилена під кущами. З чистої, нічим не підкріпленої впертості Зоряна з останніх сил дерлася крізь вороже настовбурчені колючими гілками кущів та дерев хащі, намагалася не провалитися в пале підгниваюче листя й не торкатися грибів – раптом отруйні. У царстві грибів дівчина не розбиралася аж ніяк – серед володарів міцеліїв могла розрізнити лише шампіньйони та мухомори. Самостійно збиральництвом ніколи не займалася, хіба що на поличках у супермаркеті.

Під ногами захлюпало й бридко чавкнуло.

- Стій! – різко вигукнув Лютий, уперше після їх із Зоряною падіння й розколу в компанії обраних показавши, що пам’ятає, що мандрує не сам і звертає увагу на свою супутницю. Дівчина сердито підняла на нього очі, виринаючи з далеко зайшовших у роздумах про грибниці, міцелій та питання симбіозу думок. Ох ти ж який! Нарешті удостоїв уваги! Ти ба! А тепер Зоряна буде його ігнорувати. Цікаво, якщо не зупиниться й ітиме далі, поки не звалиться з ніг, Лютий піде за нею чи відпустить на всі чотири сторони, як відпустив їх Тіль і решта?

- СТІЙ, я сказав, – рявкнув Лютий так, що Зоряна аж здригнулася й на мить заклякла. Та як він сміє їй наказувати? Спершу такий добренький, рюкзачок її прихопив і віддав, джентльмен, про пані Квєтку попіклувався, навіть рятувати Зоряну намагався, а тут вже геть не звертає уваги, йде вперед, ігноруючи, потім різко віддає накази й чекає підкорення! Що за ігри?! Реверс чи Аверс, а у Зоряни є честь і гідність, і вона буде…

- Ой, – дівчина не встигла додумати думку, як шубовснула по пояс у смердючу гливку болотну жижу. Мабуть, Лютий все-таки мав рацію, закликаючи її зупинитися. Панічно відчуваючи, що дна немає, і продовжуючи повільно опускатися вниз, Зоряна засмикалася, намагаючись повернути назад на безпечну тверду землю, яку можна пощупати і яка не намагається вирватися з-під ніг. Чавк-чавк, ненажерливе болото з голодним причмокуванням засмоктало жертву по груди.

- Не рухайся! – наказав Лютий. Зоряна підкорилася й завмерла, забувши, що щойно ледь не клялася собі робити все наперекір юнаку з мінливим настроєм. Він дотягнувся до сумно звисаючих майже до самої землі гілок дерева й спробував виламати хоч одну. Гнучка, але міцна, не піддалася. Тоді хлопець змінив тактику – обережно направив пруття в сторону Зоряни, потягнув вниз, схиляючи до землі, і кинув дівчині: «Хапайся!»

Зоряна вчепилася в простягнуте до неї гілляччя, мов кліщ.

- Тримайся! – суворо наказав Лютий і… пішов геть. Серйозно?! Подив, розчарування, паніка заповнили кожну клітинку дівчини. Зоряна тільки й могла, що триматися, але толку з цього було мало. Болото повільно засмоктувало свою здобич. Вибратися вгору, хапаючись за тонке, гнучке гілляччя, було неможливо. Сморід, відчай, агонія. Зрадник. Ну правильно, одному врятуватися є більше шансів. Немає сенсу гинути обом в гливких нетрях болота. Тіль із супутниками легко полишив своїх товаришів по нещастю. Тепер черга Лютого зробити правильний вибір. І він його зробив.

- На! – здавалося б, через цілу вічність, коли Зоряна опинилася в болотній каші по шию, мов промінь надії крізь пелену відчаю, почувся голос Лютого. Дівчина вже не могла навіть повернути голову, не те що спробувати якось більш радикально поворухнутися. Її простягнуті вгору руки намертво вчепилися в гілляччя нещасного дерева, кожен м’яз нещадно затерп і стогнав. Від перенапруження й статичної напруги кожна жилка тремтіла. У момент, коли в долоню вперлася добротна палиця, Зоряна була неспроможна розчепити пальці й схопитися за неї. Мов крізь товщу води, дівчина почула: «Відпусти гілки! Хапайся за палицю!»

Сил не було. Хотілося просто здатися й піти на дно.

- Ах ти ж дурепа! – злий голос Лютого, мов пилкою, різонув по вухах. Що?! Зоряна не на жарт знавісніла. Та як він сміє її ображати?! Що за виховання у цих недолугих реверсян?! Аверсянка наче прокинулася, якимось дивом змогла вхопитися за палицю й повиснути на ній каменем, готовим затягнути рятівника разом із собою на дно смрадного багнища. Вона вибереться з трясовини лише за тим, щоб збити пиху із цього противного Лютого!

Юнак прив’язався гнучкою лозою до стовбура дерева, що стояло но острівці спокою в підступній багнюці, захованій під тонким шаром трави – і не помітиш, що під зеленню замасковане ненажерливе черево боліт. З дитинства загартований, сильний, однак неспроможний з легкістю вирвати з трясовинної пастки свою супутницю. Лютий був мокрий від поту, гладке волосся вибилося з хвоста й лізло в очі, від напруги на руках надулися вени, обличчя набуло червоного кольору, однак міцно тримав товсту виламану гілку, на іншому кінці якої висіло життя Зоряни. Вирвати дівчину з болотної жижі, що намагалася похапцем заковтнути здобич, було важко й на якусь мить здалося, неможливим. Однак… Ні. Не зірвався юнак з твердої землі в трясовину завдяки міцному захвату схожих на міцні мотузки гілок, якими прив’язався до дерева, сам не став десертом для гниловоддя.