Розділ 4. Аверс і Реверс

В голові панували відлуння церковних дзвіниць, наповнюючи черепну коробку гудінням і вібрацією. П’ятнадцятирічній дівчині здавалося, що вона перетворилася на чудовисько Вія, який самостійно не здатний підняти тяжкі стотонні повіки. Чи нормально відреагує мама, якщо покликати її й попросити допомогти розплющити зацементовані очі?

Згадка про маму відізвалася болісним щемом десь в області серця. Зоряна різко підвелася, забувши про букет не найприємніших відчуттів, який подарував їй прихід до тями. Непокірні очі нарешті розплющилися, слабкість туманною димкою ще застилала свідомість, але спогад, який Зоряна хотіла б навіки похоронити десь на задвірках пам’яті, увірвався непрошеним гостем і, ніби холодний протяг, розігнав теплий кисіль забуття. Дівчина глянула на свої тонкі зап’ястки з синюшними прожилками вен і застогнала. Надія на те, що їй останні кілька годин примарилися, безслідно розтанула. Зап’ястя дбайливо обвивало татуювання, схоже на давній вицвілий шрам, що зображає пагони отруйного плюща.

Від незручної пози ломило все тіло, кожен м’яз затерп і жалівся, посилаючи господарці болючі імпульси. В очі неначе хто насипав піску – пече. Намагаючись сфокусуватися, дівчина озирнулася по сторонам. Її оточував приглушений гомін голосів. Сира земля, на якій напівсидячи намагалася зібрати думки до купи Зоряна. Напівтемрява через густо переплетені крони дерев – контраст до світлої виплеканої зелені саду. Віє пряним запахом опалого листя, вологим туманом і прохолодою. Тихо перешіптується зелень, гуляє вітер, кує зозуля, передбачаючи комусь довголіття. Трісь – гілка під ногами полохливого лісового звіра.

П’ятеро, ні, шестеро осіб. Три хлопця, дві дівчини і якась жінка похилого віку. Арійського типажу високий блондин щось діловито обговорював із хлопцем із чорним волоссям, яке дає синюватий відблиск – пофарбоване чи що? Ох ці піжони, скривилася Зоряна, відчувши неприязнь до незнайомця, керуючись лише кольором його волосся. Мов анімешний герой – бездоганний, впевнений. Мабуть, до нестями самозакоханий. Знає Зоряна такий типаж. Юнаків розгублено слухає рудоволосий кучеряха з відстовбурченими вухами. Трохи смішний і дуже милий. Надто високий, із задовгими руками й великими долонями. Трохи соромиться свого нестандартного зросту і тому ніби згинається ближче до співрозмовників. Такий собі сором’язливий, довгов’язий і худий, але дуже милий ведмедик. Всі юнаки приблизно Зоряниного віку.

Рудоволоса красуня з самовпевненим, трохи зверхнім поглядом граційно присіла на повалене дерево й слухала юнаків, періодично вставляючи коментарі. Поводилася, мов панянка, що благодушно приймає лицарів, розмірковуючи, чи варті вони крихти її уваги й прихильності. Ще одна дівчина з товстими, чорними, мов довгі змії, косами захоплено стріляла очима то в блондина, то в брюнета, зосередившись на тому, щоб виглядати звабливо, а не на тому, щоб підтримати розмову. Похилого віку жінка, здавалось, дрімала, зручно примостившись в коренях віковічного велета-дуба.

Зоряна не встигла більше нічого подумати й роздивитися, оскільки сталася подія, що затьмарила навіть спілкування з напівбожевільними членами таємничого ордену.

- А-а-а! – нажаханий вереск чорнокосої дівчини сполохнув зграйку пташок, що причаїлися на гілках дерев. Зоряна повернула голову в напрямку, куди був спрямований погляд переляканої брюнетки, й побачила височезного чоловіка, вбраного у лати, схожі на ті, які бачила в підручнику історії у воїнів Римської імперії. Однак обличчя незнайомця швидко трансформувалося в жахливу гримасу, вуха змінювали форму й з’їжджалися до центру голови, щелепи видовжувалися, обростаючи іклами, шерсть прокльовувалася на щоках. Голова чоловіка перетворилася на собачу, а тіло заграло мускулами, яким би позаздрили сучасні бодібілдери.

Зоряна кинулася тікати. Куди? Дерева, здавалося, кидалися з усіх боків, заступаючи дорогу. Піддавшись нищівному жаху, дівчина не бачила, як хоробро кинулися в бій з іще кількома потворами блондин і брюнет, як професійно заїхала в пику песиголовця руда, відправивши його в нокаут, як чорнокоса втратила свідомість від надлишку стресу, і як розгублено кліпав очима капловухий юнак, схопивши здоровенну гілляку й сподіваючись, що вона стане надійним помічником у нерівній боротьбі з численнішим і сильнішим противником. Песиголовці, бризкаючи слиною зі смердючих ікластих пащек, оточували молодь.

Зоряна, отримавши чималу порцію адреналіну в кров, мов білка, видерлася на дерево. Під вагою пампушки розлога гілка затріщала, захиталася, розродилася дощем із пожухлого листя й трухи, але втрималась на місці. Зоряна кілька разів повільно вдихнула, проковтуючи серце, що шалено калатало, здавалось, десь в області гортані. Туман жаху трохи розвіявся, даючи змогу сприйняти картинку того, що відбувалося довкола. Дівчина побачила, як прийшла до тями брюнетка з тугими косами, як кинулася тікати. Бігла, нерозбираючи дороги, нутром відчуваючи як скорочується відстань між нею й переслідувачами. Кров стукала десь у вухах. Уривчасте дихання не давало необхідної кількості кисню й, здавалось, чорнокоса зараз впаде від запаморочення. Песиголовець заричав, готуючись до стрибка, що стане фатальним для його здобичі.

Однак влучний кидок ножа зупинив нападника. Чорноволосий хлопець витягнув із недр рюкзака гострий мисливський ніж і поцілив почвару. Брюнетка заплуталася в корінні й упала. Її погляду відкрилася картина, як здійснив останній подих песиголовець, як скляніли його очі й пінилася на вишкірених зубах слина вперемішку з кров’ю. Дівчину почало нудити. Юнак спокійно витяг з мертвого чудовиська ножа й метнув у іншу потвору, яка з нелюдською швидкістю наближалася до упущеної загиблим товаришем здобичі. Знову влучно. Хлопець майже не цілився, однак кожен його рух видавав фізичну й моральну підготовку. Ні краплі страху й паніки. Один вивірений рух – і знову песиголовець із хижака перетворився на здобич.