Розділ 3. Мстивої

- Лют, синку, від цього нікуди не дітися, – м’яко сказала жінка з волоссям кольору синьої озерної гладі, місцями посрібленої місячними доріжками сивини.

Юнак років сімнадцяти на вигляд з синяво-чорним хвостом, низько перев’язаним атласною стрічкою, похмуро глянув на матір. У їх сім’ї не прийнято було піддавати сумнівам слова батьків. Повага до матері текла в крові, передаючись із генами нащадкам. Чоловіки їхнього роду сильні та могутні. Але, ніби великий і гнучкий в’яз, схиляються перед волею двох найважливіших жінок – матір’ю та дружиною, і ховають під охороною розкидистої крони доньок та сестер.

- Я не можу тебе покинути, мамо, – проковтнув у горлі жорсткий ком, хрипко мовив Лютий, спадкоємець династій Мстивоїв. Він взяв у руки теплу пухку долоню дорогої йому жінки й схилив до неї голову у знак найвищої поваги, торкнувся чолом.

- Сину.. – голос жінки, над суворою красою якої час не мав влади,  звучав м’яко, але вагомо, проникливо, немов пронизлива мелодія. – Якби могла – зробила б усе сама, але шанс дається тобі. Не зганьби нашу честь! І бережи себе…

Лютий міцно стиснув челюсті. Підлість викликала в нього огиду. Але наруга і насмішка не заслуговують прощення. Нікому й ніколи не можна їх дарувати, адже можна перетворити могутню династію в плебеїв, покидьків. Дозволь кинути камінь у свою сторону раз, і неминуче в тебе полетить ще один. Тільки різкий удар більш сильному противнику припинить травлю, не дозволить перерости в геноцид.