Розділ 1. Володя

Серпантин довгого русявого волосся, старанно підкрученого на плойку, заворожував. Мілана була сьогодні гарна, як ніколи. Трохи задумлива і, можна навіть сказати, сумна, однак її романтичній зовнішності дуже пасувала нотка таємничої печалі.

Володя не міг відвести захоплених очей, хоч і розумів, що його прикипілий до спини однокласниці погляд видає його з головою. Коли Володьці в потилицю врізалася кулька з пожованого паперу, мов катапультою, запущена олівцем Кирюхи з останньої парти, трохи відстовбурчені вуха запалали, майже зрівнявшись кольором з вогненним волоссям. Ззаду, мов горох із торби, посипалися дрібні смішки.

Володька хотів пульнути у відповідь зіжмаканим аркушем, безжально вирваним із середини зошита, однак вчителька суворо насупила густі, жирно наведені чорним олівцем брови, які надавали їй вражаючої схожості з Леонідом Іллічем Брежнєвим, і застукала електронною указкою по столу.

- Тихо! – суворо обірвав сплеск веселощів і не дав здійснити акт помсти добре поставлений голос. – Усі питання, що не стосуються архітектурних пам’яток Пізнього Відродження і Палацу Бандінеллі у Львові, рекомендую вирішувати на перерві, якщо не хочете, щоб я викликала Ваших батьків для обговорення надважливих питань, які відволікають Вас, шановні десятикласники, від теми уроку.

Клас затих. Володька молився лише про те, щоб Мілана не зрозуміла, що це над ним глузливо гиготіли однокласники. Задзеленчав рятувальний дзвоник. Рудий кучерявий юнак підхопився й кулею вибіг у коридор. Його наздогнав Олег, похлопав по плечу.

- Друже, коли ти вже Мілі скажеш, що вона тобі подобається? Така краля сама довго не буде, взагалі дивина, що вона ні з ким не зустрічається. Лови момент, бо вже всі помітили, як ти їй дірку намагаєшся просвердлити в спині.

Володька давним-давно звик до прямолінійності Олега і, як кращому другові, пробачав йому деяке нахабство і втручання носа не в свої справи. Довжелезний Олегів ніс з горбинкою частенько першим унюхував неприємності й вчасно втікав від них, але й хороші можливості і влучний час теж, тому Володя подивився на товариша і, ковтаючи хвилювання, вирішив: «Сьогодні скажу, кращої можливості не буде. Поки не став посміховиськом для всіх».

Невисока худенька Мілана з тонкими рисами обличчя й довжелезним розпущеним волоссям, пасмо якого згори було скручене у невеличку гульку, мов метелик, випурхнула з класної кімнати й одразу ж попрямувала до виходу, покинувши зграйку подруг. Володя ледь не упустив її. Довелося прискорити крок, щоб наздогнати. Вже за межами шкільної огорожі хлопець спіймав поглядом Мілану. Вона стояла бліда, мов полотно, схоплена за лікоть чоловіком у строгому чорному костюмі й в окулярах. Незнайомець їй щось говорив, а дівчина виглядала розгубленою й ледь стримувалася, щоб не розридатися.

- Що тут відбувається? – нахабно втрутився у розмову Володька, сам дивуючись своїй сміливості. Ноги тремтіли й хотіли розвернути свого власника в протилежний бік, втекти подалі від двох співрозмовників, а вуха наливалися кров’ю, знову перетворюючись на червоний сигнал світлофора.

Незнайомець відпустив лікоть Мілани, й дівчина, не промовивши ні слова, різко розвернулась і пішла геть.

- Тебе не вчили, що перебивати старших неввічливо? – грізно мовив чоловік.

- А Вас не вчили, що приставання до малолітніх дівчат карається законом? – видав Володя. Він ніколи не вів себе так по-хамськи, тим паче не грубіянив дорослим, але сьогодні щось ніби підштовхувало його на неприємності.

- Ах ти ж… – чоловік замахнувся, збираючись  схопити Володю за відстовбурчене червоне вухо, але хлопець увернувся, уникаючи такої принизливої участі. Мілана, побачивши це, розвернулася й накинулася на незнайомця з кулаками.

 - Ідіть геть! Не хочу Вас бачити! Ненавиджу! Ви мені все життя перепаскудили! – крізь сльози кричала завжди стримана дівчина, зриваючись на істерику. Від її чемності залишилися самі друзки. Чоловік схопив її за зап’ястки, добряче труснув, так що аж голова захиталася, і, щось прошипівши, пішов геть. Володя стояв розгублений. Образ лицаря злізав із нього, немов обгоріла на сонці шкіра, і бігти за незнайомцем, сварити його за негідну поведінку якось стало соромно й незручно. Невідомо, що за відносини між Міланою й цією людиною. Можливо, він її родич, і має повне право виясняти з нею стосунки. Але також незручно стояти стовбнем і нічого не робити.

- Міло… – Володя обережно доторкнувся до плеча дівчини, яка обхопила себе руками й здригалася від ридань. Вона несподівано повернулася й міцно притиснулася до нього. Юнак боявся поворухнутися. Байдуже, що біла сорочка вже промокла від сліз, що, вірогідно, на ній залишаться чорні розводи від водостійкої туші, що невиправдала своєї назви. Мілана плаче в нього на плечі… Це казкове досягнення! Але в голові роїлися інші думки. Володі було невимовно шкода дівчину, кінцівки скувало почуття незручності, вуха палали, мов смолоскипи, й що робити далі, як зарадити розпачу Міли хлопець не знав.

- Міло, не плач… Усе буде добре, – проклинаючи себе за банальність і пустоту фрази, спробував втішити Мілану Володя.

- Не буде! – проридала дівчина й підняла на Володю червоні заплакані очі. Замість туші з ефектом накладних вій довкола величезних блакитних очей розпливлися темні брудні кола, надаючи дівчині схожості з пандою. – Ти уявлення не маєш! Ти нічим не можеш допомогти!

Докір і розпач, що тісно переплелися в сердитому голосі Міли, здійснили на Вову ефект вилитої крижаної води. Несправедливо звинувачувати його в своїх проблемах. Він нарешті протверезів від дурманного й оманливого почуття лицарства, і розгубленість як рукою зняло.