10.2

– Ти залишишся тут, Кайтано, – промовив Адвіан суворо, без жодного тремтіння в голосі, – і будеш на мене чекати. Ти будеш готова в будь-який момент полетіти геть звідси швидше за вітер. Ти слухаєш   мене?

Він навмисне так говорив. 

Кайтана дуже чутливо розрізняла інтонацію його голосу і  так розуміла, чого він від неї чекає.

– Слухаєш? – повторив Адвіан, обхопивши долонями її велику  шорстку голову.

Очі віверни, кольору річкової води, дивилися на нього з безтурботним захопленням.

І відчуваючи цю підтримку, Адвіан з легким серцем зайнявся останніми приготуваннями.  

Ліс виявився привітним і доброзичливим до подорожніх. 

Поблизу знайшлося джерело з холодною водою. Адвіан не їв нормально,   щонайменше, вже  три дні. 

Але він не наважився полювати на живих істот, що мешкають у цьому лісі, не наважився порушити  цей сонячний спокій запахом крові або смаженого м'яса.  

Лише  зібрав трохи ягід і грибів, які в достатку росли на лісовому узліссі, і приготував собі нехитрий сніданок. Його виявилося цілком достатньо, щоб втамувати голод і відновити сили.  

Незважаючи на високе походження і достаток, принц був невибагливий у їжі.

Відпочивши, він знову нагодував Кайтану магічною сумішшю.  

Не  побоювався залишати її саму, навпаки, помітив, що чим довше Кайтана перебуває у вільному польоті серед стихій, тим більше прокидається в ній поклик древньої крові. 

Її шкіра, тьмяна від частого перебування в чотирьох стінах, тепер виблискувала золотисто-червоним глянцем, немов відполірована мідь. І навіть погляд став іншим, з незвичним диким вогником у глибині чорно-синіх зіниць.

І Адвіан милувався  цією  оновленою Кайтаною.

Ще вище тепер несла вона свою горду голову,  а у широких ніздрях палахкотіло полум'я, яке  раніше ледь тліло через життя в неволі. Вигин шиї став більш витонченим, гострий гребінь  від потилиці до холки, хижо розпрямився.  Блискучі крила виглядали настільки сильними, що, здавалося, здатні зупинити вітер, якщо тому раптом заманеться грати з віверною в догонялки.

– Я піду, дівчинко.  – сказав Адвіан, насилу відірвавши погляд від чудової Кайтани, і подивився на небо, – а ти готуйся  летіти в будь-який момент.  Пам'ятай про це!

Він ретельно перевірив, чи все на місці і, ласкаво погладивши Кайтану між ніздрів, квапливо попрямував до лісу. 

Принц дуже сподівався на те, що до сутінків йому вдасться вистежити єдинорога.  Не хотілося проводити тут ще один день.

Він ішов швидко, але безшумно. 

Маріл розповідав, що запах іншого світу для мешканців Заливних лугів не привабливий і не цікавий, вони не чують у ньому небезпеки, тому проігнорують будь-кого, хто опиниться поряд. 

Інша справа – якщо цей будь-хто наважиться доторкнутися до єдинорога. Будь-який дотик звір сприймає як загрозу...

Адвіан швидко минув ліс і вийшов на край безмежного  лугу.  Побачив океан зеленої трави, що хвилями перекидався під легким вітром. 

Праворуч височіли гори.  Снігові вершини тьмяніли у сутінковому світлі.  Червоне сонце  падало в обрій. 

Адвіан застиг, зачарований неймовірним видовищем, але  швидко згадав навіщо він тут і, все ще тримаючись у тіні лісу, підійшов до підніжжя гори. 

Так йому велів Маріл. Мудрець  сказав, що в жодному разі не можна довіряти цим прекрасним лукам і сліпучим горам. Це – оманлива краса.

Адвіан і не збирався довіряти.  

Навколишній світ був спокусливим, але не настільки, щоб ризикувати –  краще суворо слідувати  інструкціям, отриманим від мудреця.

Принц дістав із мішка сіно, розклав  його біля підніжжя гори на кам'яному майданчику.  Потім відкрив  пляшечку з яскраво-синьою рідиною і понюхав. 

Не відчув жодного запаху, але ж нюх єдинорога в сто разів  чутливіший. То ж для нього цей невловимий аромат може виявитися найбажанішим!

Сильніше за все бентежив принца той факт, що до сіна прискаче не один звір, а відразу кілька.  

Як  тоді бути  

Маріл запевняв, що Заливні луги величезні, а єдинороги дуже цінують особистий простір, тож пасуться на значній відстані один від одного. Та все ж таки, вони можуть  зненацька опинитися в один і той самий час, в одному і тому ж місці...

Сонце тікало, на кам'яні плити наповзала сутінкова тінь, схожа на чиюсь вискалену пащу.

"В ім'я всіх духів, нехай він швидше з'явиться!" – подумав Адвіан. 

І негайно, немов відповідь на благання, по кам'яній поверхні пролунав цокіт копит. 

Величезний кінь вийшов з-за гори і зупинився. Темно-помаранчева шерсть його горіла, переливалася немов язики полум'я, але вогонь цей був холодний.  

На широкому лобі стирчав такий довгий і гострий ріг, що Адвіан здригнувся, мимоволі уявивши собі, як цей ріг проткне його груди або горло.

Але відступати було нікуди. 

Принц швидко полив сіно настоянкою і відійшов у ще густішу тінь, тримаючи напоготові ніж і мотузку.