Розділ 10.1

Рана загоїлася  дуже швидко.  Кайтана, випивши свою магічну суміш, безтурботно заснула, згорнувшись кільцем у тіні дерева.

Адвіан сидів поруч. Він притискав до глибокої рани на долоні пласт свіжого моху, вгамовуючи кровотечу. 

Думати про те, що трапилося, він не міг і не хотів. 

Зрозуміло лише одне: його кров якимось дивовижним чином зцілила рану Кайтани. 

Принц був здивований, збентежений, але розсудливо вирішив прийняти все таким, як воно є.

Навіщо ламати голову зараз, намагаючись осягнути незбагненне? 

Адже причини все одно не відшукати.  

Коли повернеться додому, то повідає про все Марілу, і нехай той розбирається з явищами, які інакше як дивом, назвати не можна.

Адвіан, хоч і мав власні страхи, все ж був воїном, а не мудрецем чи філософом. 

Вже краще проводити час у боях і розвагах, ніж поневірятися в пошуках нових смислів, якими можна наповнити своє життя.

Адвіан не любив змін. Тому й майбутнє одруження з  ким завгодно висіло на його шиї наче жорно млина. 

Принц навіть не сподівався, що йому вдасться ухилитися від цієї повинності.  

Батько бажає онуків, а дитина, щоб успадкувати владу в королівстві, повинна отримати благословення предків, простіше кажучи – народитися в законному шлюбі, з дотриманням усіх належних у такому разі умовностей.

Адвіан пригадав лагідну, винахідливу Лулу та  її не менш вмілих подружок і важко зітхнув... 

І так  захотілося йому опинитися зараз у власному ліжку,  просоченому запахом розмарина, з келихом чудового вина, почути вкрадливий, заманливий сміх дівчат, насолодитися їхніми ніжними дотиками...

Адвіан з досадою відмахнувся від спокусливих спогадів і ще раз уважно оглянув бік Кайтани. 

Страшна рана майже затягнулася, і дихала віверна спокійно,  без зусиль.

Цей спокій передався і принцу.  Він стомлено прикрив повіки і за мить думки на межі сну й реальності закрутили  йому голову. 

Цікаво, чи зуміла та дівчина з видіння врятуватися від переслідувачів і від жахливого звіра з блискучими очима?   Треба неодмінно розповісти про все Марілу.  У світлі останніх подій це видіння може мати особливий сенс.

Адвіану пригадався сполох світлого волосся і сніговий відблиск на щоці незнайомої дівчини…

М'яке, ароматне тепло хвилями розливалося над землею. Адвіан привалився до твердого боку віверни і задрімав, продовжуючи неусвідомлено думати про те, що відкрилося  йому  у  глибині озера...

Кайтана шумно змахнула крилами. 

Принц негайно розплющив очі.

– Маєш рацію! – сказав він, мружачись на безхмарне небо, залите сонячним світлом, – потрібно летіти вперед, поки стоїть ясна погода, і тоді до завтрашнього ранку ми, можливо, потрапимо до Заливних лугів. Шкода, карта потонула в морі... Але думаю, обійдемося і без неї. Готова летіти просто зараз?

Кайтана отряхнулася, всім своїм виглядом показуючи, що з нею все гаразд, що її абсолютно нічого не турбує.

Адвіан окинув прощальним поглядом сліпучий незнайомий світ, який прихистив їх. 

Якби не цей піщаний берег і зелені ліси з дивовижним водоспадом, невідомо, що б із ними зараз було. 

Кайтана змахнула крилами, злетіла над блакитною поверхнею моря і, з легкістю набравши висоту, помчался вперед.

Адвіан обернувся.

Острівець затягнула туманна пелена, і він швидко зник, розтанув десь за обрієм.

Тепер принц дивився на всі очі і слухав на всі вуха, розуміючи: не можна залишатися настільки безтурботним.  

І якщо їх знову застане гроза, то краще піднятися над хмарами і повільно, але вірно продовжувати політ, ніж намагатися   побороти  штормові хвилі  і ураганний вітер.

Тихий вечір плавно перетік у ясну, зоряну ніч.   Жоден порив вітру не турбував темно-сині брижі води. 

І все ж,  Адвіан продовжував дивитися з невідомою тривогою на розпростерте під ними, безкінечне море. 

А як їм, взагалі, вдалося    врятуватися від божевільних хвиль і не потонути? 

Звісно, його самого вітер міг  кидати  наче  тріску і врешті-решт жбурнути на сушу. Але Кайтана занадто велика, занадто важка...

А вони  опинилися на березі, до того ж разом, поруч... 

Чи це випадковість, чи чиясь воля розпорядилася так їхньою долею, не дозволила їм загинути, дала  другий  шанс?

Чи зможуть мудреці  королівства  зібрати докупи  такі  химерні уламки?  

Адже комусь доведеться розбиратися з цією головоломкою, зіставляти факти, робити висновки... 

А може нічого й нема? 

Може, невідома небезпека так вплинула на душу Адвіана, що він почав бачити те, чого насправді не існує!

Ні, зараз не можна піддаватися сумнівам чи важким думкам. Шлях ще не пройдено. Доки він не привезе в Уаджит усе, що потрібно для відкриття порталу, він не має часу ламати голову   над тим, чому все  сталося так, а не інакше.