9.2

– Тобі краще залишитися тут, на галявині, – сказав Адвіан, розуміючи, що Кайтані не  вдасться протиснутись своїм величезним тілом крізь лісові хащі, – я повернусь швидко, приготую необхідну суміш і мазь, щоб заспокоїти  твою рану...

Кайтана злегка зімкнула важкі повіки, немов на знак згоди, і  шумно  видихнула пару з ніздрів. 

Принц зі спокійною душею пішов в глиб лісу.  

Навкруги було так гарно і яскраво, що навіть не вірилось, що це все насправді існує.  

Адвіан почувався так, ніби потрапив в одну з тих чудових казок, які розповідала йому в дитинстві мати.  Чому ніхто з їхнього королівства ніколи не відвідував цей чудовий, просочений світлом і радістю острів?

Він прислухався, сподіваючись  крізь гомін пташиних голосів, почути дзюрчання джерела, і незабаром до його чуйного слуху справді донісся шум води.

Адвіан рушив у тому напрямку.  

Знайшов   не струмок, а невеликий кришталевий водоспад. Сріблясті струмені падали з моховитих каменів і двома стрімкими потоками розбігалися на різні боки. 

"Ну й дивні тут закони природи!" –  подумав  принц. 

Тільки часу дивуватися не було. На галявині на нього чекала поранена Кайтана, яка страждала від голоду і спраги. 

Адвіан зрізав ножем кілька гнучких гілок з дерева і швидко сплів щось на зразок напівкруглої чаші. 

Він виклав чашу зсередини листям, закупорив  за допомогою заклинань всі щілини.

Набрав води і, напившись сам, квапливо й обережно, щоб не розплескати, пішов назад.

Кайтана лежала на траві, як і раніше безпорадно розпластавши крило. Поріз став твердим  наче  камінь. Це принцу не сподобалося.

Він дістав із сумки флакон із магічною сумішшю і трохи висипав у воду.

Кайтана виросла, хай і не в неволі, але далеко не в тих умовах, у яких колись зростали дикі віверни, тому потребувала щоденної суміші магічних інгредієнтів.  

Адвіан підніс чашу до її носа. Але Кайтана ніяк не відреагувала, навіть очей не розплющила. Адвіан насупився і легенько поплескав її по могутній шиї. 

Несподівано поріз почав стікати яскраво-червоним, з чорними прожилками, гноєм. 

Рана швидко запалювалася.

– Ну ж бо, Кайтана, ну що ти... пий... – умовляв її Адвіан.

З рота на мить показався роздвоєний язик і зник, навіть не торкнувшись зілля. Марна справа!  Насильно  її не напоїти.

Адвіан прибрав чашу в тінь дерев, подалі від сонячного світла, і бігом кинувся назад у ліс. Потрібно було знайти особливі трави, які допоможуть зняти запалення. 

Кайтана, напевно, зцілилася б сама по собі, але для цього потрібен час, якого в Адвіана не має.  

Теоретично, можна побудувати човен або пліт, щоб подолати море і дістатися до Заливних лугів, але це зайняло б не один десяток днів. А як потім повертатися назад? 

До того ж, пліт довелося б будувати з розрахунком на вагу Кайтани, а це – нереально.

Адвіан зупинився і безпорадно вперся лобом у стовбур дерева. Чому  мудрий Маріл не передбачив такого розвитку подій, а вирішив, що в польоті над морем з ними нічого не трапиться? 

Адже міг дати із собою якісь особливі ліки або хоча б пораду, як діяти  у критичній  ситуації...

Адвіан відліпився від дерева і пішов до водоспаду. 

І ось дивина!  

Ніякого водоспаду на тому місці вже не було – лише сухі, оброслі мохами камені. Не залишилося і двох потоків, що розбігаються на обидва  боки, а було тільки невелике, заросле ряскою озеро під камінням.

Адвіан спершу вирішив, що у нього галюцинації,  та  через мить зрозумів, що все так і є насправді.

– Еге ж, острівець не такий вже й простий! – пробурмотів він, наближаючись до раптового озера.

Оманливий спокій, оманлива радість і дивна магія, з якою йому, вочевидь, не впоратися! 

Чи підступний острів посеред моря навмисне морочить голову непроханому гостю? Хто знає, які духи  споконвіку тут мешкають!

Адвіан присів над водою і розігнав рукою зарості ряски. Під ними виявилася чиста вода, і це трохи заспокоїло принца.

Він зітхнув і хотів було піднятися, але щось швидкоплинне, що промайнуло в глибині озерної води, привернуло його увагу.

Знову схилився над поверхнею, уважно вдивляючись.  Там, всередині, щось відбувалося. 

Спершу з'явився ліс, вкритий снігом, із чорними, блискучими від дощу стовбурами дерев... 

По снігу, шкутильгаючи й спотикаючись, бігла дівчина. Звідкись лилося незрозуміле рідке світло, в якому металося її біляве, схоже на бліде полум'я волосся.

Адвіан спостерігав цю картинку немов здалеку, тож одразу    побачив двох чоловіків, які бігли  слідом за дівчиною. 

Жодного звуку, крім тихого плескоту води, він не чув, але  у  переслідувачів був такий лютий вираз на обличчах, що   Адвіан відразу зрозумів:  дівчина рятується від страшної небезпеки.