8.2

З полутіні заднього сидіння простягнулася рука, пальці якої стискали світло-сіру банку. 

На коротких нерівних нігтях збереглися сліди фіолетового лаку, і у світлі приладової дошки  він засяяв гіпнотичними відблисками.

Олеся з клацанням відкрила банку, сунула її  Інзі в руку.

– Пий! Це тебе заспокоїть... можливо...

– Алкоголь мене ніколи не заспокоює, – тихо сказала Інга, але все ж таки зробила ковток гостро-шипучого напою з грушевим смаком, тому що їй страшенно хотілося пити.

– Мене теж! – усміхнулася Олеся, звертаючи на заповнену машинами трасу.

Сидр трохи допоміг. У всякому разі нервове тремтіння минуло і думки потекли повільніше.

– Дякую! – видохнула  Інга, – якби не ви...

– Невідомо ще, чим це для нас обернеться... – пролунав позаду невдоволений голос.

– Облиш, Ліко, – Олеся струснула копицею світло-пісочного, до плечей волосся, і золотисті відблиски затанцювали в її густих пасмах, – Думай про те, що тебе у тому кутку і зовсім ніхто не помітив, тож з чого нервувати? – І трохи повернувши  до Інги обличчя,  запитала: – Ну і в що ти вляпалася, дорогенька?

"Яка красуня" – мимоволі подумала Інга, – ніколи раніше не бачила такої гарненької дівчини!"

Скуласте обличчя з правильними пропорціями, трохи кирпатий ніс, в міру пухкі губи. Особливо вражали очі: величезні, насичено блакитні, в обрамленні чорних, довгих вій. Але погляд цих лялькових очей був пронизливим і злегка гордовитим, немов господиня їх знала щось таке,  про що  всі інші ніколи не дізнаються.

Інга навіть злегка позаздрила яскравій зовнішності Олесі. 

Хотілося  б і  ій мати такі виразні риси!  

Незважаючи на захоплення чоловіків, Інга не вважала себе красунею, особливо дратував її колір власних очей: якийсь сіро-коричневий, блідий...

Вона насилу відвела погляд від дівочого обличчя, знову відхлібнула трохи сідру і поставила банку в заглиблення для пляшок поруч із кріслом.

– В колишнього хлопця вляпалася, повірила  йому, а він привіз мене до цих придурків і кинув... – відповіла з ненавистю і коротко розповіла про те, що трапилося.

Особливо потішила Олесю сцена  втечі.

– Ну ти й божевільна! – весело розсміялася вона, спритно обганяючи машину, що їхала попереду, – статуеткою по голові і через паркан! Через паркан! То як у тебе вийшло? 

– Ай, – Інга махнула рукою, – дитячі забавки... Не було такого паркану в окрузі, який я б не перестрибнула! Шкода балончик загубила... Новий зовсім...

– То куди тебе відвезти?

– Додому... Хочу прийняти ванну і завалитися в ліжко. Завтра на роботу...

– Але якщо вони знають твого колишнього, то зможуть тебе дуже просто знайти! – подала голос Ліка, трохи висунувшись на світло нічного міста, що проникало крізь салон машини.

Інга побачила в дзеркалі її бліде обличчя. У неї теж було світле волосся і правильні риси, тому Інга вирішила, що вони сестри, але питати про це прямо не стала. Чи до того їй тепер!

– Але ж це правда!  Вони вже сьогодні можуть навідатися до тебе, – повільно промовила Олеся і насупилася.

Інга здригнулася, уявивши собі таку можливість, а у скронях знову оглушливо застукало.

– То що ж робити? – тихо запитала вона, радше в себе самої, ніж у дівчат. 

– Тобі потрібно десь сховатися, – упевнено сказала Олеся і, звернувши на напівпорожню стоянку біля магазину, зупинила машину, але мотор не вимкнула, щоб двірники продовжували працювати.

Вітер посилився, почалася завірюха, і мокрий сніг безупинно налипав на скло. 

– Сховатися... – розгублено повторила Інга, – але мені ніде ховатися, у мене нікого немає... 

– Ніяких родичів?

– Жодних! – Інга рішуче похитала головою, абсолютно впевнена в тому, що тітонька нізащо не стане їй допомагати.

– Сумно і прикро! Прямо як у мене і в Ліки... Я виросла в дитячому будинку, вона в прийомній сім'ї, де її ненавиділи...

– То ви не сестри?  

– Ні, ми подруги! Познайомилися на заняттях із кінного спорту колись давно і подружилися. Нас багато хто вважає сестрами, так ми схожі, просто дивно, як! – охоче розповіла Олеся і запитала: – А ти? Де рідню розгубила?

– Мама померла нещодавно, відтоді я одна, – відповіла Інга, але не захотіла вдаватися в подробиці.

– А верхи їздити вмієш? – запитала Ліка.

– Ні, не вмію...

– А я обожнюю коней, – мрійливо зітхнула та, – купила б, та грошей немає...

– Про хороше подумаємо потім! – вагомо заявила Олеся, – тепер потрібно прийняти рішення. Зрозуміло, що додому тобі їхати не можна...

– А до себе ми її взяти  теж не можемо! – сказала Ліка тоном, що не терпить заперечень.

Інга заплющила очі й відкинулася на підголівник сидіння.

– Я не буду бігати і ховатися. Я ні в чому не винна. Якщо не важко, відвези мене додому...