5.2

Адвіан дістав карту, яку дав йому Маріл, і уважно на неї подивився. Звісно, Уаджит він знав як свої п'ять пальців, міг обійти його із заплющеними очима вздовж і поперек.

Південний кордон королівства проходив морем. Якраз туди зараз і прямувала Кайтана.  

Флот Уаджиту складався з кількох десятків військових і торгових суден і був гордістю короля Ектора. 

Але як не намагався він зацікавити сина морськими походами, той вперто відмовлявся заходити на борт, і нічого не допомагало: ні погрози, ні вмовляння. 

Морська гладь завжди пробуджувала  в душі Адвіана дивне, незрозуміле почуття тривоги. Річкову воду він любив, а морську терпіти не міг, тому, хоч і вважався чудовим плавцем, у морі ніколи не купався. 

– Може, мене в дитинстві впустили зі скелі в море, а я цього не пам'ятаю? – жартував принц над самими собою і над матір'ю, яка, чуючи це, з жахом притискала руки до грудей і клялася, що нічого подібного  ніколи не траплялося.

Такими  жартами Адвіан лише захищався від власних думок. Він розумів, що його страх перед морем, найімовірніше, має іншу й глибшу природу...

Принц повільно провів пальцем по товстій лінії, яку Маріл накреслив на карті. Головне – подолати море,  а подальший  маршрут, здається, набагато легший.

І все ж Адвіан боявся заблукати і потрапити не туди, куди потрібно. Час у нього є, але на це не слід розраховувати... Усім стане спокійніше, якщо він повернеться додому раніше і з виконаним завданням. 

Маріл сказав, що потрібно рухатися весь час на південь, визначаючи шлях за зірками і за сонцем.

Море розливається широко, але на середині  його є невеликий острів, де Кайтана зможе відпочити.

Політ над морем турбував Адвіана найбільше за усе інше. 

Звісно, Кайтана сильна, витривала і володіє магією, але  цього недостатньо, щоб  подолати весь довгий, небезпечний  шлях без відпочинку.

Віверна летіла рівно, легко і спокійно змахуючи крилами. 

Вона насолоджувалася  польотом, з задоволенням  пірнала  серед дрібних квапливих хмаринок.

Адвіан знову і знову роздивлявся карту, заплющував очі, намагаючись уявити собі маршрут.

І коли попереду блиснула під сонцем сліпучо-блакитна морська гладь, Адвіан мимоволі подав Кайтані знак знизитися.

Вони опустилися на рівну поверхню скелі, що нависла над морем.

Адвіан і сам не знав, для чого він це зробив. Кайтана подивилася на нього яскраво-помаранчевим поглядом, розсерджено переступила лапами, заскребла кігтями по каменю.

– Перестань! – сказав Адвіан і погладив її по шорсткій морді, – Якби ти могла зрозуміти мою невпевненість.

Схрестивши руки на грудях, він походив взад і вперед по скелі, вгамовуючи серцебиття.

Віверна тихенько підштовхнула його твердим носом у спину, немов закликаючи швидше прийняти рішення.

– Ти права, моя дівчинко! – сказав Адвіан і вказав на південь, – не треба гаяти час.  Тож, полетіли...

Принц знав, що чим  вище здіймається віверна, то більше енергії вона витрачає, тому змусив Кайтану летіти ледь не над самою водою. До того ж він боявся прогледіти остров, про який говорив Маріл.

Адвіан чув близький шум хвиль, бачив вдалині блакитний серпанок, майже злитий з небом.  

Як не старався він не дивитися вниз, а погляд його незмінно притягувала синя поверхня моря, по який бігли дрібні брижі.  

Адвіан вдивлявся в чорні западини між хвилями і з якимось неусвідомленим страхом думав про ту безодню, що розпростерлася зараз під ними.

І він мимоволі змусив Кайтану піднятися  трохи вище.

Минув полудень і настав вечір. 

Кайтана не виявляла жодних ознак втоми. Адвіан на льоту погодував її сумішшю сушених трав. 

Цього  цілком достатньо, а коли вони опиняться на землі,  то там  напевно знайдеться їжа для них обох.

Перед сутінками небо потемніло,   зі сходу наповзла чорна хмара. Задув сильний гарячий вітер, сколихнув море.   

Це дуже стривожило принца.  

Наближався ураган, а Маріл не сказав, як їм слід діяти за таких обставин.

Кайтана теж занепокоїлася. Вона намагалася летіти швидше, але вітер, що дув в обличчя зі страшною силою, уповільнював її політ. 

Адвіан вдивлявся до болю в очах у задушливу темряву,  яка  миготіла блискавками. 

Маріл стверджував, що вони мають  побачити  той остров вже  у сутінках.

Адвіан летів за сонцем, а буря почалася нещодавно і раптово, тому він був упевнений, що вони ніяк не могли збитися з дороги.

Кайтана несподівано спікірувала вниз. Крила її загуділи, ловлячи потоки вітру.

– Що там? –  з надією крикнув Адвіан, – ти острів побачила?

Ні, під ними, як і раніше, розстелилися чорні провали страшних хвиль. 

І Адвіан  з жахом зрозумів, що віверна втрачає сили.